Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
І зразу полки короля Анрі вирушили в похід. Він набудував для них добрих доріг, і в його війську, хоч зменшеному, панує дисципліна, але не бездумна: солдат знає свого короля Анрі й свідомо вірить у нього. Ось чому повсюди, куди приходили полки короля Анрі, ворог брав ноги на плечі. Для солдатів недобре, коли їхнього полководця не поважають, — тоді вони не поважають і самі себе і в своєму зіпсутому нутрі покладаються тільки на безкарність, зумовлену випадком.
Загарбник розраховував, що королівське військо, втративши свого проводиря, зразу ослабне; отже, досить буде знищити його самого. А коли це не вдалось, припинилась і війна, якої, власне, ніхто й не називав війною. Король Анрі вже не бачив потреби самому вирушати на Рейн. Але битися йому кортіло так, як іще ніколи. По-перше, такий король, як він, завжди почуватиметься безпечніше при війську, ніж за спинами всієї варти в Луврському палаці. Бій — і в його клекоті можна забути, якої ганьби завдавали йому оті вбивці: так, наче він якийсь непевний бунтівник, що його тримають у постійному страху за своє життя. «Але ж я — принц крові, тож і буду поводитись, як король Наваррський».
Першого з двох вбивць він хотів був помилувати — аби тільки не дратувати Риму! Та як спіймано другого, їх обох засудили разом і стратили. Він погрозив також позовом про розлучення з пані Маргаритою Валуа — на підставі подружньої невірності. Вона зразу притихла, та й Рим зрозумів, що король Франції вже одужав від своєї тяжкої меланхолії. Тож коли Анрі й далі став виявляти давню твердість, його не спиняло ніщо: ні погрози відлученням, ні батьківські умовляння. Королівський парламент досі з усієї сили намагався обминати своєю увагою Нантський едикт, так що він ще не набув законної сили. І ось тепер Анрі сказав владне слово.
Він сказав його вченим правникам, яких колись любив, — а може, й вони його любили:
— Нині вже знову проповідують бунт, знову маячать попереду барикади, а ви, панове судді, тим часом забагатіли, спите на м'яких постелях у своїх власних домах, а не на соломі у в'язниці. А через це забули, з котрого боку барикади поставили вас доля й обов'язок. Та оскільки вже знову з'являються грізні призвістки, то хай вони будуть вам осторогою. Для мене вони важать мало, але для декого — багато. Колись давно я грав у карти з герцогом Гізом, то з карт крапала кров, і її не можна було стерти — крапала знов і знов. Кому це була призвістка — мені чи йому? Виходить, що не мені.
Так він почав, а потім викликав їх до свого кабінету, щоб вони, опинившись так близько від влади, настрахалися.
— Війна з протестантською вірою — ось чого вам хотілось би, еге? Барикад! Моя барикада на Рейні, я вас пошлю туди, отак як стоїте, у ваших довгих мантіях, і кожному дам у руки мушкета.
Цій погрозі вони б не дуже повірили, але він іще пообіцяв їм, що на місце кожного посадить двох чи трьох, отож прибутки їхні зменшаться вдвічі або й утричі. Така перспектива приборкала їх певніше, ніж погроза вкоротити підбурювачів на голову.
Парламент затвердив едикт. Рим не перечив.
Набравшись рішучості, він заразом одружив свою сестру з герцогом де Баром. Її високість сестра короля — протестантка, накинутий їй чоловік — католик; щоб їх повінчати, Анрі викликав архієпископа Руанського. То був його єдинокровний брат — нешлюбний, правда, та чи не однаково. І незчулась Катрін, як її звінчали — прямо в кабінеті короля.
Герцог відразу й попрощався, та й архієпископ зрозумів. що він тут уже зайвий. Брат і сестра опинились наодинці, віч-на-віч. Катрін сказала:
— Величносте! Я дивуюся вам. Яким молодим ви лишаєтесь! Яким швидким!
Він відчув похмуру іронію з відтінком покори.
— Пані, це треба було врешті зробити, — почула вона його слова; так сухо він ще ніколи в житті не говорив із нею. — Треба було — заради трону, заради мого наступника. Хай граф де Суассон більш не стоїть на шляху в мого спадкоємця.
Мізерне сестрине обличчя здригнулось. Вона схилила його й спідлоба кинула на брата швидкий погляд — добре, коли тільки суворий, а не якийсь іще прикріший. А потім сказала:
— Тоді вам, коли ви вже такий швидкий, слід було б отут сьогодні влаштувати зовсім інше вінчання.
Анрі мовчки відвернувся. Вона вже хотіла вийти, та враз він ступив до неї й ухопив її в обійми. Довго стояли вони обнявшись, і жодне з них не хотіло рознімати рук. Він нічого не пояснював, вона нічого не питала. Брат відчував: «Отак ми зістарілися. Пробач мені всі свої втрати. Своїй славі я приніс у жертву твоє щастя — не зопалу, бо я не швидкий, як ти кажеш. Я ж дав тобі зістарітися з ним, Катрін, пам'ятко по нашій любій матусі, що дивиться на мене твоїми очима. Поки ти ще тут, не все минулося».