Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
— Що вам?.. А ви сумний сьогодні…
— Сядьте… — сказав Анатоль.
— Ой, ні… мені не можна…
— Як вас звати? — насмілився Анатоль.
— Якщо це так потрібно: Антоніною… Ну, кажіть швидче, що вам давати?
— «Любві немножко», — жартуючи сказав Анатоль.
— А йдіть собі.
Антоніна побігла. Підійшла друга подавальниця.
— Що вам?
— Я… мені… я ще не вибирав. — І став пильно розглядати меню. Але подавальниця стояла біля нього й чекала, поки він вибере. Чоловік із другого столика подав їй чека, й вона пішла. Анатоль вийняв паперу й став писати листа до Зіни з панчішної фабрики. Він перший раз у житті бачив таку красуню. Вона ранила йому серце, й загоїти може тільки вона, Зіна. Хай вона не буде така жорстока й загоїть його рану. Він її кохає ніжно, й узагалі він кохає перший раз у житті. Перший раз і останній. Хай вона скаже, де вони можуть зустрітися й побалакати.
Анатоль запечатав конверта й написав адресу. Підійшла голубоока Антоніна.
— Ну, вже надумали? А то своїй «баришні» написали?
— Ні, не баришні. Нема в мене баришні.
— Вигадуєте.
— Слово.
— Ану дайте, прочитаю.
— Нецікаво, це я братові пишу.
— Ну, як братові, то чого ж не даєте прочитати?
— Та вже запечатано.
— Не даєте — значить, баришні. Ну, кажіть, що вам подати?
Антоніна ввесь час сміється. Нарешті Анатоль каже, що йому подати, снідає і йде. Дорогою він заходить до панчішної фабрики. На дверях стоїть дівчина в червоній хустці.
— Ви Зіну знаєте? — питає її Анатоль.
— А чому ж не знати, — байдуже сказала дівчина, дивлячись через голову Анатоля на вулицю.
— Ви не зможете передати їй одного листа?
— А чому ж не передати? — так само байдуже сказала дівчина.
— Так ось нате, будь ласка, й велике вам спасибі.
Дівчина взяла листа й зникла. Анатоль сідає на трамвай і їде на посаду.
Явтух зігнувся своєю довгою постаттю над столом, уткнувши маленького носика в папери, ні на кого не дивиться й бурчить:
— Нате ось оці конверти… чекайте, оці папірці понесіть до Ніни Хведорівни (це дама в чорному), хай зареєструє. Та не баріться, товаришу. Сьогодні треба порозносити. А то ви, товаришу, десь там ходите…
Дама в чорному сама підійшла до Явтуха. Взяла папірці, йде до свого столу й на ходу читає. Зареєструвала й знов, читаючи папірці, йде до зава. Потім виходить од зава, дає папірці Анатолеві, а той кладе конверти до папки та йде до установ.
Одного разу Анатоль прийшов з посади й аж злякався од несподіванки. Вдома на нього чекала Оляна.
Він привітався з нею, роблено усміхнувся й кинув на стола свого загального зошита. Біля порога стояли глечики од молока. Оляна поглядала на них, наче соромлячись, і так само оглядала себе. На ній була велика біла хустка, що Оляна її навмисне згорнула з голови на плечі, показавши свою гладеньку зализану зачіску з виразним проділом посередині. Довга, біла в синіх кружалках спідниця й на руці мідний із зеленим камінцем перстень. Оляна зачервонілась і сказала, зупинившись поглядом на глечиках:
— Оце приносила до міста молоко, згадала про тебе й зайшла, не лаєшся?
— От тобі й на. Навпаки. Дуже радий, що зайшла. Розповідай, що нового? Василю, дай цигарку… Або пробач… я сам зроблю. Ти не палиш цигарок, Олянко?
Оляна засміялась. Червоне товсте лице розлізлось од радості, розпливлося. Вона взяла носову хустку й затулила нею рота, щоб не зареготати вголос. Вона була дуже рада, що Анатоль хоч це сказав. Він ніколи, бувши з нею вкупі, не був веселий, не жартував, хоч вона намагалась звеселити його всім своїм єством, поводженням, рухами, очима й мовою.
— Ти, Толю, ще й жартувати вмієш? Чого ти з мене глузуєш? Невже не знаєш, що я не палю? — А самій хотілося, щоб він іще щось сказав таке, що стосується її.
— Так-так, — проказав Василь, лежачи в ліжку з цигаркою в зубах. Оляна, почувши це, замріялась. Нижня губа трохи одкопилилась. Потім підвела голову й глянула на Анатоля, що сидів у червоному кріслі та, закинувши ногу на ногу й прищуливши очі, дивився на неї крізь цигарковий дим.
— Ти ще не женився, Толю? — спитала вона його.
— Ще не здурів.
І Оляні знов нема що казати.
— Так-так, — знов пробурмотів Василь, кинувши недокурка в попільничку, — бачу я, що вам не балакається. Що сьогодні за день?
— Понеділок, — поспішила Оляна і з якоюсь тривогою й ніби винувато подивилась на Василя… Тоді Анатоль крадькома оглянув їх обох.