Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
— О, гість прийшов! — зраділа мати. Так і застигла з ополоником у руці, піднявши його врівень із плечима, а висівки з ополоника капають у ночви.
— А ми думали, що ти вже не прийдеш. Сідай, боже ж ти мій. А тобі наче й живеться нічого, і вигляд у тебе гарний. А це що за костюмчик? Це твій? — Вона полапала костюм рукою.
— Це товариша мого. Він його мені дав.
— Дав? — здивувалася мати.
— Подарував.
— Подарував… дивись ти… а матеріал наче гарний. Проходь. Ти їв що-небудь?
— Ні.
— Я ось зараз.
Вона помила руки й вийшла надвір. Анатоль сів до столу. Половина стола була не заслана, тут на поколупаних, вишкрібаних дошках сушилась локша. На другій половині стола лежала жужмом скатерка, на ній пилом прибита Біблія. Горіла лампадка. Лампадка ця горить щодня, олива недорога, а все ж таки «спасеніє».
— Хведосько! Хведосько-о-о! — гукала на подвір’ї мати.
— Іду-уу! За-а-раз! — глухіше було чути Хведоську з вулиці. А згодом було чути ближче невиразну розмову.
— Та йди вже, йди, шерепо, обідати, — казала мати і ввійшла до хати. Як уже страва стояла на столі, до хати ввійшла Хведоська, а за нею Оляна.
— Драстуйте! — соромлячись і червоніючи, промовила Оляна й подала руку Анатолеві. Той усміхнувся й трохи підвівся, вітаючись із нею. Вона причепурилась, Анатоль це помітив. На ній була довга рясна сатинова спідниця й голуба перкалева з напуском блузка з біленьким одкоченим комірцем. Дві коси зв’язані ззаду докупи. Від виразного проділу на голові довгасте чоло здавалося більшим, лице — повнішим. Вона сиділа з хусточкою в руці, тримала руки в пелені й зиркала то на Анатоля, то до печі. Коло печі поралась мати. Оляна схоплюється, підбігла до печі, щось погомоніла з матір’ю, з чого Анатоль почув Олянине: «Я сама». Після цього мати вийшла надвір, а страву на стіл подавала Оляна. Хведоська весело усміхалася в ложку й зиркала оченятами.
— Оляно! — сказала Хведоська.
— Га?
— Давай Тольку оженимо.
Та не знала зопалу, що сказати, а таки вимовила, сьорбаючи борщ:
— Давай.
Тут би пішла розмова, та в сінях почулось важке човгання чобіт.
— Щоб я вмерла, батько йде, — сказала Хведоська. І справді, до хати ввійшов напідпитку Карпо.
— О-о-о! — протяг він. — Я ж так і знав, діточки мої… — Потім перехрестився. — Я ж з тобою, синку, й не вітався як слід, прости мені, — він поцілував Анатоля, — і тебе, дочко, давно не бачив — і поцілував Оляну. Їй це надміру подобалось. Вона встала, допомогла Карпові стягнути засмальцьованого фартуха, й Карпо лишився в жилетці.
— Ви б лягли, — пропонувала Оляна Карпові, і Карпові подобалась Олянина ввічливість.
— Ні, ні, дочко. Я ще з синочком по чарці вип'ю. Я його давно не бачив. Мотре! — гукнув на стару.
— Нащо ви гукаєте? — спитала Хведоська.
— Треба послати.
— Так ось ми з Оляною підемо.
— І то правда. Тільки мерщій! — Дівчата взяли гроші й побігли.
— Ну, синочку, розказуй.
Карпо ліниво сів, погладив бороду й сперся на ліктя.
— Нічого, тату. Працюю собі, заробляю гроші.
— Заробляй, сину. Гроші завжди згодяться… А це ж на тобі що? — Він рукою лапнув за костюма.
— Це мені товариш мій подарував.
Карпо аж прицмокнув.
— Прямо-таки подарував… гм. Видно, заможненький. Ще й добрий костюмчик. Ти так колись заглянь із ним до нас. Видно, порядний чолов'яга. Гм… Подарувати такого костюма… це ж гроші. Гм… Ну, а як там Галя?
— Нічого. Живуть собі. Вередує вона трохи.
— Так. Ну, а він не зобіжає її?
— Вона на ньому верхи їздить.
— Ось як. Ну, хай їздить. А от тобі не дай бог така.
Анатоль тільки гордо усміхнувся, мовляв, він не з таких. А Карпо продовжує.
— Якби взяв таку овечку, як Оляна, то ця буде тобі ноги мити й ту воду пити. І таки, як не кажи, дівча заможненьке. Нам до них не зрівнятись. Будеш хазяїном. О, про вовка помовка, а він і тут.
— Нас два вовки, — сказала Оляна, — цікаво, про якого йшла розмова. — Звичайно, Оляні дуже хотілося, щоб розмова йшла про неї.
— Та про того вовка, — сказав Карпо, — що здобич у руці тримає.
В Оляни заіскрились очі. Вона тримала в руці пляшку. Карпо поналивав чарки й гукнув Мотрю. Вона взяла чарку й спитала, за чиє здоров'я пити.
— Та за чиє ж, як не за гостей, — і показав на Анатоля та Оляну.