Беладонна. Любовний роман 20-х років

«Відчепіться від мене. Викиньте з голови. І не вигадуйте, й не уявляйте собі. Не подобаєтесь ви мені, от і все. Зіна».

Анатоль зціпив зуби. Хотів порвати на шматочки листа, але тільки ніжно притулив його до грудей, до серця, поклав у кишеню й пішов на потяг.

В Куряжі він зайшов насамперед до батькової крамниці. Роблено привітний до батька, він розпитував, як там удома, чи всі здорові. Батько балакав неохоче, погладжуючи своєю широкою порепаною долонею поплутану бороду, топтався, як ведмідь, за стійкою й більше балакав із покупцями. Коли він балакає з покупцями, то робиться влесливий та вдячний, наче йому покупець жменями щастя сипле. Іноді докоряв покупця, що той колись зайшов до церобкоопської крамниці. В розмові часто Бога згадує. Коли покупець одходить, він хмурнішає й на Анатоля не дивиться, лише часом спідлоба блимає.

— Маєш должность? — спитав батько Анатоля і нагнувся у куток, налити хлопчикові гасу, поблискуючи червоними складками товстючої шиї. Анатоль сказав, що має посаду, та ще й добру.

— Скільки платять?

Анатоль збрехав:

— Та зараз вісімдесят, а потім набавлять.

Батько оддав хлопчикові гас і повеселішав.

— Та це нічого. Вісімдесят карбованців щомісяця. А ще, кажеш, і набавлять?

— Обов’язково набавлять.

— А не знаєш скільки?

— Певне, карбованців шістдесят. Цебто буду отримувати сто сорок карбованців.

— Так, це нічого. Гм… бач воно як…

Лице в Карпа зробилося ще червоніше, а очі заблищали.

— А я гадав, що ти там байдикуєш… Ти обідав?

— Ні.

— То йди мерщій додому, там, здається, ще не обідали.

Анатоль пішов. На подвір’ї його зустріла Хведоська. Вона прала в балії білизну. Стояла до Анатоля спиною, підтикала всі спідниці, які тільки на ній були, й від того на спині був величезний горб.

До Анатоля Гривко прожогом кинувся з будки, стрибав, рвався з ланцюга, радісно гавкав, сміявся очима, тоді сів на задні лапи, махаючи хвостом, і аж облизувався од заздрості, що Хведоська так близько біля Анатоля.

— А ми оце з Оляною думали в неділю до тебе поїхати, Толю. — В Хведоськи лице аж горіло од праці, коса була трохи вогка, у милінні. Вона втерла рукавом, засуканим вище ліктя, спітніле лице, усміхнулась і сказала:

— Ти знаєш, Толю… Оляна тебе кохає… Ой, як вона тебе кохає. Мені аж ніяково. Я, мабуть, соромилась би так побиватись.

Анатоль відповів на це лише усмішкою, бринькнув Хведоську пальцем по губах і сказав:

— Мати вдома?

— Вдома.

І знов почала прати білизну. Анатоль увійшов до хати. Коло порога в сірій вогкій пітьмі стоїть цебер із помиями, збоку в кутку — кочерги, лопати, якесь паліччя, віхті. Коло печі купа цегли з кізяків і в’язка хворосту з лісу. На печі й на ліжку жужмом старе лахміття. На ліжку в лахмітті позіхає, зігнувся в дугу сивий кіт, а на долівці посеред хати стоять ночви з висівками, а над ночвами зігнулась тонка, довга постать матері й колотить ці висівки.