Беладонна. Любовний роман 20-х років

Анатоль подивився в газету й сказав:

— «Багдадський вор».

Василь ляснув у долоні.

— Чудово! Давай на ворів подивимось! Люблю на ворів дивитися! «Птицы небесные не сеють, не жнут і добре живуть»[49].

Сказавши це, він підійшов до дзеркала, пересуваючи цигарку з одного куточка губ у другий.

— Парнішка ж я нічого, га, Толю? Подивись. От якби не вилиці та не таке вже гостре підборіддя. Як ти гадаєш?

— Та вилиці й подборіддя якраз, по-мойому, в тебе й не погані, а навпаки.

— Ну, очі в мене, — продовжував Василь, — як в удава. Дивись: сіро-жовті, настирливі.

Анатоль погоджується.

— Та це правда. В тебе сильні очі. Ти можеш примусити…

Василеві це сподобалось, і він із більшим запалом про себе говорив:

— А от брови в мене дугами. Я оце тільки придивився. В мене дугами брови, Толю! — Потім він скинув сірого костюма й вийняв із гардероба чорного. До білої сорочки він причепив темно-синього метелика. Потім одяг костюма, сірого капелюха, взяв під пахву стек, заклав руки в кишені й, оглядаючи себе в дзеркало, сказав:

— «В своей стране я словно иностранец»[50]. Хай тільки яка стерва скаже, що я не герой… А ти, Толю, не гордись і не комизись та одягай мого сірого костюма. Якщо хочеш. Я його недавно купив… Він іще майже новий… А на твої литки в мене є жовті халяви-бутилочки й сірий, власне, рябий, махнатий, з великим козирком картуз… о!

Анатоль усміхнувся й перед дзеркалом став одягатись. Він був вищий од Василя, й костюм був для нього закороткий. Але байдуже. Йому пасує картуз, «бутилочки»… У нього лице акуратніше, ніж у Василя. Над рівним носом і глибокими карими очима — чорні тоненькі брови, м'який овал підборіддя й виразні молоді губи. Він зовсім не нагадував селянина, особливо в цьому убранні.

Хлопці позапалювали цигарки й намірилися йти, коли це відчинилися двері: Галя. Вона артистично зупинилась коло порога, лукаво повела очима по кімнаті й розвела руками.

— Чорт би вас забрав, — сказала вона, — які ж ви гарні, як же я вас розцілую обох, мої поросята… — І вона кинулась на Анатоля, цілуючи його в лоб, у щоки. Потім до Василя. Вкусила його за губу й вухо. Той крикнув, узяв її на оберемок, як важку подушку, й кинув у ліжко. Вона лишилась у ньому лежати, перестала сміятись, наче нічого й не було. Наче так треба.

— Куди це ви зібрались?

— Розважатися, — сказав Василь, здуваючи попіл із цигарки. — Хочеш у кінушку піти? Ходім з нами.

Вона нічого не відповіла, в думці вже була згодна. Обняла за стан Анатоля, що сидів скраєчку біля неї на ліжку.

— А знаєш, Василю, мій брат закоханий.

Василь роблено здивувався, витріщивши очі, а Толя усміхнувся.

— Ти? — питав здивовано Василь. — Ти, порося, закохався? І не каже. В кого ж це ти?

— Та киньте, — махнув рукою Анатоль і встав. — Краще ходімте.

— Ні, в кого ти закохався? — питав Василь.