Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
— О боже! — пронизливо зойкнув генерал Штирхер, вмить утративши свою роками треновану витримку. — Наш командуючий Шайскопф?! — Пойнятий жахом, він затулив собі очі міцно стиснутими кулаками. — Паршіле, негайно з’єднай мене із Зелензимом… Шайскопф?! Ні, тільки не Шайскопф!
Зненацька, як по команді, хором задеренчали всі телефони. До кабінету вбіг капрал.
— Сер, вас хоче бачити капелан, — козирнувши, доповів він. — Із приводу несправедливості в частині полковника Пескарта.
— До біса капелана, до біса! У нас тут більша несправедливість! Де Зелензим?
— Сер, на проводі генерал-лейтенант Шайскопф. Він хоче говорити з вами негайно.
— Скажіть йому, що я ще не приїхав. Боже милостивий! — зарепетував генерал Штирхер, немов тільки тепер збагнув, яке страхітливе нещастя спостигло його. — Шайскопф! Лайноголовий Шайскопф! Іще вчора я витирав ноги об цього кретина, а сьогодні — він мій начальник! Боже милостивий! Паршіле! Паршіле, будь другом, не залишай мене самого. Де Зелензим? Зв’яжи мене з Зелензимом.
— Сер, колишній сержант Зелензим зранку на проводі — он той апарат, сер.
— Генерале, я ніяк не можу додзвонитися до Зелензима! — загорлав полковник Паршіл. — Якась собака зранку повисла на проводі!
Генерал Штирхер метнувся до другого телефону. Він весь упрів.
— Зелензим?
— Це ти, Штирхере, трясця твоїй матері?!.
— Зелензим, ви чули, що вони накоїли?
— …тепер ти бачиш, ідіоте, що ти накоїв?..
— Вони зробили Шайскопфа головнокомандуючим?
— …своїми бездарними циркулярами?! — пронизливо верещав пойнятий панікою знавіснілий Зелензим. — Це через них усі бойові операції передано у відання спецслужби!
— О господи! — простогнав генерал Штирхер. — Так-от у чім річ! Мої циркуляри! Виходить, Шайскопфа зробили генерал-лейтенантом мої циркуляри! Але чому його, а не мене самого?
— А тому, що ти перевівся на нову посаду і залишив усе Шайскопфові! А тепер знаєш, чого він вимагає? Алло! Ти хоч знаєш, чого цей виродок хоче?
— Сер, ви б краще відповіли генерал-лейтенантові Шайскопфу, сер, — знервовано нагадав генералові Штирхеру сержант. — Він вимагає, щоб хтось узяв трубку.
— Візьми-но трубку, Паршіле. Мені несила. Спитай, чого він від мене хоче.
Якусь хвилину полковник Паршіл зосереджено слухав генерал-лейтенанта Шайскопфа і раптом упустив із рук телефонну трубку.
— О боже! — заволав він, блідий, як смерть. — Люди, ви чули таке?! Він хоче, щоб ми всі марширували, всі, як один!
38. Сестричка
Йоссар’ян ходив по базі задом наперед із пістолетом при боці й не хотів літати. Задом наперед він ходив тому, що раз у раз обертався, аби пересвідчитися, чи не крадеться хто слідом. Будь-яке шарудіння за спиною могло означати небезпеку, кожний стрічний міг виявитися вбивцею, тож Йоссар’ян ні на мить не відривав руки від пістолета і ні до кого не всміхався, крім Голодного Джо.
— Годі, я своє відлітав, — повідомив він капітанів Бобкінса і Добкінса, ті тут же викреслили його прізвище з льотного списку й подали рапорт у штаб полку.
— Відлітав своє? Що за чортівня? — почувши новину, весело реготнув підполковник Порк, тоді як полковник Пескарт мовчки забився в куток, щоб розгадати нарешті зловісну загадку прізвища Йоссар’ян, котре знову спливло, щоб отруїти йому життя. — Як це відлітав?
— Його дружок Кристі загинув над Спецією, коли зіткнулися літаки. Можливо, тому…
— Він думає, він хто — Ахіллес? — поцікавився підполковник Порк і вельми задоволений цим порівнянням, по-думки вирішив неодмінно повторити його при нагоді в присутності генерала Штирхера. — Він мусить літати хоча б через те, що не літати він не може. Скажіть йому, що як він не передумає, ви подасте нам рапорт.
— Ми вже казали, сер. Та він і вухом не повів.
— А що каже майор Майор?
— Схоже, що майор Майор пропав безвісти, сер. Був і — зник.
— От коли б і цього зникнути! — жовчно пробуркотів із свого закутка полковник Пескарт. — Як зникнули у шпиталі того баламута Данбара.
— У нас є безліч інших способів дати йому раду, — самовпевнено промовив підполковник Порк і, звертаючись до Добкінса і Бобкінса, додав: — Спочатку підемо йому назустріч. Дамо відпустку до Рима, нехай трохи відпочине. Можливо, смерть друга і справді його травмувала.