Привид мертвого дому. Роман-квінтет

�адала мамі про її непевне становище, як таткової жінки й особи тут не прописаної. Мамі ж доводилося щотримісяця їздити в село за бабиною пенсією, і вона все частіше почала виймати з кишені халата інгалятора і з присвистом з нього вдихала. Їй було неймовірно важко кудись їздити, тож спробувала послати з цією місією татка. Той поїхав охоче, але після того не приходив додому два дні, а коли прийшов, то нагадував облізлого кота Тюніка, який був у нас раніше і який загинув від надмірної пристрасті до валер’янки. Татко грошей не привіз ані карбованця, і його ледве не вигнали з роботи за прогули — більше татко мамою у відрядження не посилався. Цікаво в цій ситуації те, що татко зі своїх зароблених грошей не пропивав ні копійки і акуратно вручав усі гроші мамі в день получки; що ж до бабиної пенсії, то, очевидно, вважав, що це так звані «дурні гроші», отож і зволив розпорядитися ними по-своєму. Таким чином, бабця з мамою не балакали й не ходили одна до одної, бабця мала від того ту недогоду, що не могла сама прати. Але до неї почала вчащати богомільна старенька Велігорська, яка згодилася відносити бабчину одежу й постіль у пральню, але натомість бабця мала вислуховувати релігійні проповіді Велігорської на користь католицької церкви. Бабця була, як і Велігорська, католичка, але костьолу не відвідувала років із двадцять п’ять. Мама зненавиділа Велігорську за її добродійну діяльність, бо вважала, що, коли б не та стара карга, як нечемно називала вона Велігорську, бабця не витримала б так довго облоги й бабу Ганю в себе прописала б в обмін на послуги з пральнею, але бабця в цьому змаганні виграла, може, й через те, що ніяких законних підстав прописувати в нас бабу Ганю не було, адже вона бабці зовсім не родичка. Релігійні проповіді Велігорської, однак, на бабцю мало вплинули, бо коли я заходив до неї, то вона виливала на мою маму й бабу Ганю стільки неблагочестивих слів, що мені аж жаль стало Велігорську. Але Велігорська мала ту винагороду, що раз на Спаса витягла бабцю до костьолу (для цього було замовлено таксі), з нею ув’язався і я; бабця в костьолі щиро помолилася, посвятила яблука з нашого саду, і це стало для татка сигналом, щоб почати крутити ті яблука на сік, що він робив з великою віддачею. Бабця ж вийшла з костьолу вмиротворена, лагідна, сказала, що добре було б охрестити в костьолі й мене, бо я росту бузувіром, але я вирішив і далі рости бузувіром, хоч під час служби із захопленням їв витрішки — потрапив-бо туди вперше. Ми приїхали додому також на таксі, і бабця миролюбно заговорила про щось незначне з мамою, та на її миролюбний захід відповіла тим-таки, вони помирилися, але і мама, й баба Ганя залишилися й далі жити в нас непрописані. Татко був зайнятий крученням яблук, я йому посильно допомагав, нарізуючи ті яблука на дольки, і в нас установилася ідилія. Ідилію цю порушила баба Ганя, бо раптом ніби зі сну пробудилася, знову почала «оброблятися», за що мама на неї люто кричала. Тоді баба Ганя з натугою сама спустилася з ґанку й подалася, ледь переступаючи, до бабці, що неймовірно мене здивувало, адже бабця вважалася ніби ворогом баби Гані. Баба влізла до бабці в хату, а що подія це була немала, то я побіг за нею слідом, — стала серед бабчиної кухні й почала хитатися, готуючись гримнутися на підлогу. Я наспів учасно, підставив бабі стільця, і вона звалилася не на підлогу, а на стільця, аж той крекнув і затріщав, але бабу Ганю витримав. Тоді баба заплакала й поскаржилася бабці, що мій татко її знову набив, а я знову поколов голками, що було явним наклепом, при цьому вона невдячно не врахувала, що це я підставив їй стільця, аби не впала, бо бабця і не збиралася цього чинити. Баба заявила, що вона хоче піти до себе в село, бо тут їй не дають жити і морять голодом. Бабця сіла на стільця навпроти і почала лагідно бабу втішати, резонно кажучи, що дорога до села далека і навряд чи вона туди добереться, що їй треба миритися із зятем, тобто з моїм татком, і дочкою, бо старість — не радість. Сказавши це, бабця підбила долішню щелепу під горішню й замовкла, а баба Ганя знову почала оповідати, як їй болить усе тіло, і це тому, що її побив мій татко. Потім вона почала згадувати своїх покійних родичів, бо вони почали останнім часом до неї з’являтися, але тих родичів я не знав. Сказала, що останнім часом сняться їй саме покійні, отже, очевидно, й сама вмиратиме, хоч їй цього страх як не хочеться — баба Ганя знову заплакала. Бабця на ту мову строго зауважила, що Бог створив так (раніше Бога бабця згадувала вельми рідко, вона, як і я, була продукцією атеїстичного виховання), щоб людина не знала свого смертного часу — і це велике благо. Отож не треба думати про смерть, бо тим самим її начебто кличеш до себе.