Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Не склалася у мене поїздка, — ледве не з порогу мовив він. — Але прислав листа Сиротюк. Він зараз у Києві в родичів, десь у Біличах. Де ті Біличі?

— Край світа, — відповів я. — Ніколи там не бував. З правої руки від Святошина.

— Десь він там у родичів, — сказав брат, роздягаючись. — Прислав листа, притому такого відчайного…

— А чи присилає він невідчайні листи? — спитав я.

— Людина пише відчайні листи, коли потребує підтримки, — по-філософському зауважив брат. — А Сиротюк…

— Потребує підтримки майже завжди, — докінчив я. — Але чому роль отця-сповідника випала тобі?

Брат зняв окуляри, його малі, каправі оченята закліпали.

— Це легко пояснити, — мовив напрочуд добродушно. — Я завжди на його розпачливі листи відгукувався.

Брат приїхав нерано, було вже близько четвертої. Наступного дня він має вже бути на роботі; брат мій працював на лічильній машині; зараз — на другій зміні. Завтра він має повернутись до Житомира. Усе це оповів мені розважливим, повільним голосом із рокітливими басовими нотками. Отже, випадало, що розшукувати Сиротюка в Біличах мали сьогодні і не гаючись. Брат у Києві не орієнтувався; взагалі, Київ викликав у нього коли не неприязнь, то пригнічення — він у цьому місті більше двох днів побути не міг. Практично це означало, що мені доведеться стати братовим супровідником, хоч я в тому районі й не гадав бувати. Покірливо зітхнув і запропонував братові перекусити з дороги.

— Не губитимимемо часу, — сказав він. — Скільки туди, гадаєш, їхати?

— Не менше години, — відповів я.

— Отож, — зітхнув брат і надів окуляри. Вони в нього з грубим склом із ввігнутими лінзами, через що дивилися ніби покриті слізовою плівкою.

— Цього разу Сиротюковий лист був чи не найвідчайніший, — сказав брат. — Зламав на роботі ногу. Довго лежав у лубках, і йому світ спротивів. Власне, й поїздку в Київ він затіяв, щоб хоч якось розвіятися. Нога йому ще й досі болить, ходить із палицею. Ну й, звісно, щоб і зі мною побачитися.

Усе це брат мені оповідав рокітливим, розважливим голосом, і я подумав, що, можливо, саме цей голос приваблює до нього людей. Наш батьківський дім чи не через це став місцем, куди весь час заходили якісь люди, братові численні знайомі, заходили навіть незнайомі із тими, кого брат знав. Часом у нього замешкували якісь дивні особистості, аж доки не виганяла їх із хати братова, жінка на загал добродушна, але до пори. Любила, коли люди приходили, коли велися балачки, сама брала в них участь, згоджувалася, щоб у них заночував день чи два котрийсь знайомий братових знайомих — утікач від власної жінки чи навіть вигнаний із дому нестатечник, але коли ці тимчасові комірні затримувалися більше визначеного нею строку, починала перетворюватись у фурію. Опасиста не в міру, з грубими ногами, з вирячкуватими очима, вела себе так рішуче, що братовий дім на певний час порожнів. Отже, в братові справді щось було від отця-сповідника, отця-розрадника — до нього навіть приходило, як оповів був колись, кілька сектантів (не зразу, а по-одному), бозна-як чутка про брата докотилася й до них. Вони вели з ним довгі бесіди, і всі однодушно визнали (хоч і приходили не разом, а поодному), що з брата міг би вийти чудовий проповідник, але жоден не зміг спокусити його на це, бо брат мав рису, яка виключала з ним контакт саме подібних людей — був цілковитий безбожник. «Шкода, — казали дядьки-сектанти, виходячи з його дому. — Саме до вас, брате, Бог міг би бути по-особливому милосердний.»