Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- І оце все? - спитав Том.

- А внизу приписано: “Віщування: довге, веселе життя”.

- Ну, це вже краще! А мені вона поворожить? Дуглас укинув монетку. Чаклунка задвигтіла. В руки хлопцеві впала карта.

- Хто вибіжить звідси останній, той відьмине гузно, - недбало мовив Том.

Вони вилетіли з Галереї так швидко, що містер Чорні аж хекнув і затис у кулаках мідні центи - сорок п’ять в одному й тридцять шість у другому.

Надворі, у незатишному світлі вуличних ліхтарів, Дуглас і Том зробили жахливе відкриття. Карта була чиста - жодного напису.

- Не може бути!

- Заспокойся, Дуг. Просто випала чиста карта, а втратили ми всього один цент.

- Це ж не просто чиста карта й не просто один цент - ідеться про життя і смерть!

Ставши під самим ліхтарем, навколо якого тріпотіли нічні метелики, поблідлий від хвилювання Дуглас пильно розглядав карту, з шурхотом повертав її то так, то так, намагаючись добачити на ній якісь слова.

- У неї кінчилося чорнило.

- У неї ніколи не кінчається чорнило!

Дуглас кинув погляд на містера Чорні, що сидів у присмерку, допиваючи свою пляшку й клянучи все на світі, і навіть гадки не мав, який він щасливий, що живе в Галереї розваг. “Не дай боже, подумав Дуглас, щоб і Галерея розвалилась. На цьому світі й так досить лиха: зникають друзі, людей убивають і ховають, - то хай хоч Галерея залишиться така, як є, ну, будь ласка...”

Тепер Дуглас збагнув, чому його так вабило до Галереї цілий попередній тиждень та й цього вечора. Бо все там було раз і назавжди усталене, все на своїх місцях, наперед відоме, певне й непорушне: блискучі срібні прорізи для монет; жахлива горила за склом, яку вічно вбиває кинджалом восковий герой, рятуючи ще восковішу героїню; все ті самі втікачі з Пенсільванської в’язниці на незмінній стрічці кінемаскопа, що, приведена в рух тим-таки мідним пенсом, з шурхотом і потріскуванням крутиться на котушках під голою електричною лампочкою, і за маленьким віконцем розгортається шалена гонитва: втікачі щоразу наражаються чи мало не наражаються то на поїзд, то на автофургон, то на трамвай, щоразу летять з пірса в океан, але ніколи не потопають, бо їм призначено знов і знов наражатися на поїзди, автофургони й трамваї і летіти шкереберть з того самого знайомого до дрібниць пірса. Тісні, замкнені в самих собі світи, дешеві хвилинні видовища, що їх пускаєш у хід за пенс, аби знов повторилися давні й незмінні дійства та картини. Досить лиш забажати - і, підхоплені піщаним вітром, зніматимуться в небо на своєму “Соколику” брати Райти[44], і показуватиме зуби в осяйній усмішці Тедді Рузвельт[45], і будуватиметься й горітиме, горітиме й будуватиметься Сан-Франціско, і все те повторюватиметься, аж поки падатимуть у прорізи байдужих машин вологі від спітнілих долонь монетки.