Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
Дуглас обвів поглядом вечірнє місто, де в першу-ліпшу мить могло статися що завгодно. Тут і ввечері, і вдень було надто мало прорізів, щоб укинути в них свої монетки, надто мало випадало тобі карт з віщуваннями, а коли й випадали, то надто мало було в тих віщуваннях сенсу. Тут, у світі людей, ти міг віддати свій час, гроші, молитву і не дістати нічого натомість.
А там, у Галереї, можна було потримати в руках блискавку в електричній машині “Чи довго втерпиш?”: розсунеш убоки хромовані рукоятки - і палючий струм гострим жалом прошиє зсудомлені пальці. Можна було торохнути кулаком по мішку з тирсою і побачити на силомірі, скільки сотень фунтів ти маєш у м’язах, щоб торохнути, як буде треба, по цілому світу. А ще ти міг позмагатися силою з роботом, і чимдуж наваживши на його руку, засвітити лампочки десь посередині стояка з цифрами, а якби здолав суперника, то на самому вершечку спалахнув би справжній фейєрверк.
Отож у Галереї ти знав напевне: зробиш те й те - матимеш те й те. І виходив звідти вмиротворений, мов з якогось уперше відвіданого храму.
Але тепер... Що ж тепер?
Чаклунка ще ворушиться, але нічого не віщує і, як видно, скоро сконає в своїй скляній труні. Дуглас знову подивився на містера Чорні: той куняв, і йому було начхати на всі світи, навіть на свій власний. Настане день, коли вся ця чудова машинерія без дбайливого догляду геть поіржавіє, втікачі з в’язниці навіки застигнуть, чи то не долетівши до води, чи то майже схоплені, чи то мало не збиті паровозом, а брати Райти більш не піднімуть у повітря овій схожий на повітряного змія літак...
- Томе, - сказав Дуглас, - треба піти посидіти в бібліотеці й добре все це обмізкувати.
Вони рушили вулицею, передаючи один одному й роздивляючись чисту білу карту.
Вони посиділи в бібліотеці у м’якому світлі ламп під зеленими абажурами, а тоді вийшли і вмостилися на спині кам’яного лева, похмуро гойдаючи ногами.
- Той старий Чорні знай кричить на неї, погрожує вбити.
- Не можна її вбити, Дуг, вона ж ніколи не була жива.
- А поводиться він з нею так, наче вона жива, або колись була жива абощо. Весь час кричить, от їй, мабуть, і урвався терпець. А може, й ні, може, то вона в такий спосіб попереджає нас, що її життя в небезпеці. Написала невидимим чорнилом... або лимонним соком! Атож, тут напевне написано щось таке, чого вона не хотіла, щоб побачив містер Чорні, якби глянув на карту, поки ми ще були в Галереї. Ану, потримай карту. В мене є сірники.
- Чого б то їй писати нам, Дуг?
- Тримай карту. Отак!
Дуглас запалив сірника й швидко поводив ним під картою.
- Ой! Не печи мені пальці, Дуг, на них же нічого не написано.
- Дивись! - вигукнув Дуглас.
І справді, на білій картці проступили тонкі, мов павутиння, кручені лінії, схожі на химерні завитки літер, що складалися в слова... одне... два... три...
- Горить! - крикнув Том і упустив карту.
- Наступи ногою!
Та поки вони підхопились і стали топтати кам’яну спину старого лева, карта вже догоріла.
- Дуг! Тепер ми ніколи не дізнаємося, що там було написано!
Дуглас тримав на долоні ще теплі чорні пластівці.
- Ні, я бачив. І запам’ятав слова.
Пластівці ледь чутно зашелестіли в його руці й розсипалися на попіл.
- Пригадуєш, навесні ми бачили комедію “Чарлі-втікач”, то там потопав один француз і весь час гукав по-французькому: “Secours, secours!”[46] - а Чарлі ніяк не міг зрозуміти. А потім хтось сказав йому, що це означає, і Чарлі стрибнув у воду й врятував того чоловіка. Так от, на карті було це слово - secours, я своїми очима бачив!
- А чому вона написала по-французькому?
- Та щоб містер Чорні не зрозумів, дурний ти!
- Дуг, то був просто водяний знак, його й стало видно, коли ти нагрів карту... - Та, помітивши вираз братового обличчя, Том замовк. - Ну гаразд, не сердься. Щось там наче було схоже на те слово чи на якесь інше. Але ж були й ще якісь слова...
- Були - “мадам Таро”... Томе, тепер я зрозумів! Колись дуже давно і справді була така мадам Таро, відома віщунка. Я навіть бачив її портрет в енциклопедії. До неї приїздили люди з усієї Європи. Ну як, дійшло до тебе? Думай, Томе, думай!
Том знову сів левові на спину й подивився в кінець вулиці, де мерехтіли вогні Галереї.
- Та невже вона і є справжня мадам Таро?
- Авжеж! Сидить собі в скляному ящику під усіма тими червоними та блакитними шовками й під старим напіврозтопленим воском! Може, давно-давно хтось її приревнував чи зненавидів, отож і залив воском та замкнув навіки в цій в’язниці, а потім вона переходила від лиходія до лиходія й нарешті через сотні років опинилася тут, у Грінтауні, в штаті Іллінойс, і, замість ворожити європейським королям, мусить працювати за нікчемні мідяки!
46
Поможіть, поможіть! (Фр.).