Суспільно-політичні твори
- Автор: Міхновський Микола Іванович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 978-966-7173-09-9
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Суспільно-політичні твори». Краткое содержание книги:
Видання буде корисним не тільки професійним історикам та політологам, а й усім тим, хто цікавиться історією та політичною ідеологією України.
Видання здійснено за фінансового сприяння Фундації родини Чопівських (Юрій Чопівський, США)
Читач завважив, що я рішуче обминаю критикувати платформу, видрукувану в «Ръчи». Роблю се не через те, що та платформа здається мені відповідною. Ні, я поділяю домагання платформи з «Снопа». Не критикую я через те, що вважаю сю хвилю невідповідною. Я швидше подам свій голос за українця, який поділяє платформу з «Ръчи», аніж за чужих людей. І я думаю, що полеміка між обома платформами нині вийшла б на шкоду українській справі, бо стулити українців докупи дуже важко, а пересварити та розіпхати, гей, як легко! І для таких, як пан Виборець, і для таких, як я, в обох платформах є дуже важні спільні українські пункти. Пошукаймо ж тепер тільки людей з обох груп, щоб за сі українські пункти вміли постояти з таким пожертвуванням, як наші австрійські брати чи націонал-демократичного, чи радикального сторонництва. Будуймо нині, а не руйнуймо. Та не докоряймо один другому фанатизмом...
Другий Виборець Сніп. — 1912. — 15 червня.
Листи з Галичини не на Галицькі Теми
Досить часто доводиться в «правій» російській пресі зустрічати згадки, що до виборів готовляться й українці. Стежачи пильно за передвиборчою хронікою в «Раді» і в деяких поступових російських часописях, ніде, навіть між рядками, не можна вичитати, щоб українці щось робили перед виборами, і я вкінці набрав переконання, що права преса неправду пише, пише про те, що повинно б бути, але чого в дійсності нема.
Так, глибоко переконаний, що наші люди на Україні, як і подобає українським патріотам, сидять собі на печі і думають, що до Думи українці якось-таки проскочать, може, якимсь чудом, що в четвертій Думі буде хоч один свідомий українець, напоказ.
Сього мого переконання не годні захитати й оголошення двох українських платформ, і полеміка з приводу одної платформи, й дві згадки в «Раді» про українську кандидатуру з Києва. Не говорять нічого про передвиборчу роботу українців й дошкулювання одеського дописувача «Ради» бувшому одеському депутатові «тоже малоросові» Нікольському, ні виборчі права населення, ні, вкінці, одна-єдина брошура про вибори до Думи Державної, яка, певно, лежить на лавках книгарні і буде ширитись в народі, як минуть вибори.
Я добре знаю, що жодній українській групі суспільній нема волі виступати одверто в публічнім житті, нема волі одверто провадити виборчу кампанію. Нема волі... Але й в неволі находять люди способи боротьби...
Ніякий «догляд» не годен обняти сусідського життя, паспортна система і поліцейські рогачки не годні спинить рух людності з сіл до міст, з міст до сіл, з міста до міста і від села до села.
Блюстителі «порядку і спокойствія» не годні знати, що люди між собою говорять в їх повседневних відносинах, не годні заборонити їм заводити знайомства в громадських цілях і в «кустарний» спосіб займатись громадськими справами, коли обставини не позволяють на організовані форми суспільного життя. Доносителі по найму і по призванню не матимуть навіть про що доносити, хоч би їх так було багато, що де двох зійдеться, там і підслухач з’являється третім, бо ж люди мають говорити не про «озброєне повстання» і «демократичну республіку», і не про «відірвання України від Росії та прилучення до Австрії», а про легальне виконання горожанських прав, про те, щоб в легально існуючу законодатну інституцію послати таких послів, які відповідають їх бажанням, а не бажанням засадничих ворогів тієї інституції, послати таких людей, котрі розуміли б потреби українського населення й уміли їх в відповідний спосіб боронити.
Перешкод для ведення виборчої агітації дуже багато, але ще більше є можливостей їх оминути, побороти, треба тільки хотіння й праці, треба активності.
А ми, українці, серед численних хиб і пороків, одержаних у спадок від своїх батьків, найбільшу хибу, найбільший порок маємо і ніяк його не позбудемось, страшну, кари гідну національну пасивність і безділля, безділля лише для себе, бо для других багато часом робимо. В своїх же справах все надіємось на «а може», хоч би те «може» щодня нас до розпуки приводило. Та добре, коли хтось хоч надію має. Більше всього люди наші сидять по своїх норах без надій, лише з мріями, бо надіятись можна на щось, як на результат чогось, надіятись можна на посунення національної справи наперед тоді, коли для цього попрацювати, вложити в це діло працю. А мрія... це така невинна річ, не вимагає ані праці, не потягає небезпеки навіть і не дає ніяких результатів, крім спокою і — іноді патріотичного плану.