Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Дядько Володя від’їхав зі своїм виводком, як і казав, уранці. Прокинувшись і прийшовши під дуба, де мама розкладала сніданок, він сповістив, що йому зле спалося, що хтось його машину пробував штовхати, і у двері шкробало, а коли він схоплювався, від машини розбігалися якісь тіні, а коли вискакував назовні, довкола нікого не було. Потім довго не міг заснути, а коли засинав, знову починалося все спочатку.

— Це ти вчора перебрав, — сказав добродушно татко, він уже біг на роботу й не мав коли вислуховувати романтичні нічні пригоди дядька Володі.

— Не знаю, — мовив дядько, — як я й за рулем висиджу.

— Побудь ще день! — запропонувала мама, а бабця, яка нагодилася на цю розмову, аж очами блиснула — їй увіч не хотілося, щоб гості затримувалися. Другий, хто того не бажав, був я: з жахом думав, що було б, коли б ці дівчатка ще й на сьогодні тут залишалися. Дядько Володя, однак, залишатися відмовився, бо в нього, мовляв, не відпустка, а відпросився з роботи.

— А мені здавалося, ти у відпустці, — сказала мама.

— Ну да! Я відпросився на пару днів по телеграмі! — сказав дядько.

— Как смєшно папа г’рит по-украінскі, — пропищала старша дівчинка, і вони всі три захихикали.

Баба Ганя вже також сиділа за столом, але якась понура.

— То це ти мене тут покидаєш? — спитала в сина.

Дядько Володя поморщився, але не сказав нічого. Я сидів од дівчаток окремо й намагався на них не дивитися, хоч добре відчував: вони на мене аж лупляться. Татко тим часом побіг на роботу, потиснувши руку дядьку Володі.

— Звиняй, шо не можу у вас довше побуть, — сказав дядько. — Ну й голова тріщить!

— То, може, похмелишся? — спитала мама.

— Нє, ніззя. Я за рульом, — поважно сказав дядько Володя.

Ми вийшли з-за столу, молодша дівчинка підійшла впритул до мене й прошепотіла:

— І напрасно ти вчера со мной не остался. Я била би нєжная, а тє двє дурочки билі груби.

Я аж кинувся на те слово, виявляється, сестри їй усе про мене розказали.

— Дурачок! — сказала Таня, задерла кирпулю й відійшла.

Очевидно, мала рацію, я був не тільки «дурачок», а й бельбас. Видихнув із себе повітря і відійшов до гойдалки, цього разу порожньої — палали мені щоки.

Але це була ще одна моя помилка. Бо до мене відразу ж підскочили старша і середульша дівчатка, середульша затулила мене від дорослих, а старша боляче щіпнула мене в сідницю.

— Ти, мальчік, імпотент! — сказала середульша. — Я вчєра своїми глазамі віділа.

Вони зареготали й покинули мене, уже зовсім звареного; до речі, це було слово, якого я не знав, але розумів, що воно дуже й дуже образливе.

Більше дівчатка на мене ніякої уваги не звертали, вони весь час між собою шепотілися (притому всі три) й посміювалися, але я намагався на них не дивитися. «Господи, — молився я. — Хай би вони швидше їхали!»