Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
— Ти єдиний, кому нема в чому себе звинувачувати, — заперечив Бяклі. — Ти ж намагався вмовити нас зупинитися.
— Виходить, погано намагався, — похмуро зауважив простоквак. — Мені завжди не вистачає наполегливості. Я ж міг просто схопити вас за руки та втримати. Міг — а не зробив…
— Правда в тому, — неголосно почав Бяклі, — що ми настільки захопилися спробами знайти палац, що нас ніщо більше не турбувало. Принаймні мене так точно. Із тієї миті, як ми зустріли на мосту пані з мовчазним лицарем, ми тільки про палац і думаємо і майже зовсім забули про принца Ріліана.
— Не здивуюся, якщо саме цього вона й домагалася, — насупився Трясогуз.
— Я ось чого ніяк не збагну, — звернулася Джил до супутників, — як ми могли не побачити напис? Може, він з’явився лише минулої ночі? Чи міг він — я маю на увазі Аслана — зробити цей напис вночі? Мені бачився такий дивний сон… — І вона переповіла про все, що їй наснилося.
— О-о-о, який же я бовдур! — у розпачі вигукнув Бяклі. — Ми його бачили, бачили! Ми ж заблукали в тому написі! Зісковзнули в літеру «Е» слідом за Джил, що туди провалилася. Ось дивись: ти впала он там, де нижня рисочка веде на північ; ми пішли нею в тому напрямі, повернули праворуч, дійшли до перехрестя, звідки відходив ще один поворот правіше — то середня рисочка, але вирішили йти прямо, бачиш? Потім знов звернули, цього разу праворуч, і йшли, йшли, доки не вперлися в стіну, після чого повернули назад. Оце так дурні! — Він із люттю вдарив по сидінню ногою і продовжував: — Ні, Поул! Я знаю, що в тебе було на думці, бо я й сам думав так само: ти думала, що гарно було б, якби Аслан залишив знаки на руїнах уже після того, як ми пройшли повз них. Якби то було так — провина була б його, а не наша. Зручно вийшло б, чи не так? Ач, ні! Винуваті ми самі! Він лишив нам чотири знаки, трьома з яких ми вже знехтували!
— Ти маєш на увазі, я знехтувала, — покірно додала Джил. — Твоя правда. Я все псую від самого початку, з тієї миті, як ти привів мене сюди. Та все ж, як би мені не було гірко і прикро, треба думати, що ж робити далі. Що він хотів цим сказати? Що означає: «Під землею»? У цьому ж нема ніякого сенсу!
— А як на мене, то є, — заперечив Трясогуз. — Це означає, що ми повинні шукати принца під зруйнованим містом.
— Але як? — не второпала Джил.
— У тому й заковика, — задумливо промовив простоквак, потираючи свої великі жаб’ячі долоні. — І як нам те зробити? Звичайно, якби ми зосередилися подумки на завданні, коли брели зруйнованим містом, що-небудь, але придумалось би — знайшлися б якісь дверцята або печерка, або який-небудь хід, чи випадковий перехожий підказав би нівроку, що нам робити, а може, і сам Аслан — хтозна, чом би й ні зрештою… Вказівки Аслана жодного разу нікого не підводили. Але ось як прослідувати ними тепер — ото вже слушне питання.
— Гадаю, нам треба просто повернутися назад, — запропонувала Джил.
— Просто, чи не так? — скептично перепитав Трясогуз. — Можемо для початку спробувати відчинити он ті двері, щоб подивитися, як саме це просто.
Усі подивилися на двері й хутко зметикували, що жоден із них не зможе дотягтися до ручки, а коли навіть і зміг би, то нізащо не спромігся б її повернути.
— Гадаєте, нас не випустять, якщо ми попрохаємо? — спитала Джил.
Ніхто не відповів, але всі подумали: «А що як ні?»
Думка ця неприємно їх вразила. Трясогуз був рішуче налаштований проти того, аби відкриватися велетням і прямо звертатися до них із проханням, а діти дали йому слово нічого тим не виказувати і, звичайно, порушити його не могли. Однак усі троє були чомусь упевнені, що втекти із палацу вночі їм ніяк не вдасться: якщо вони розбредуться по спальнях і опиняться за замкненими дверима, до ранку їм звідти не вибратися. Звичайно, можна попрохати, аби дверей не зачиняли, але тоді велетні могли запідозрити недобре.
— Наша єдина надія, — сказав Бяклі, — спробувати вислизнути по обіді. Хіба ж вдень немає такої години, коли більшість велетнів сплять? Якщо ми зможемо вислизнути до кухні, можливо, вийдемо через чорний хід.
— Не сказав би, що то чудова думка, — мляво зауважив простоквак, — та вибору в нас немає…
До речі, якщо розібратися, то план Бяклі був не таким уже й кепським. Справді, якщо хочеш непомітно вибратися із будинку, краще робити це вдень, а не вночі. Двері й вікна в цю годину часто лишають незамкненими, а, крім того, якщо тебе заскочать на гарячому, завжди можна вдати, ніби ти просто вийшов прогулятися (у чому буде дуже важко переконати як велетнів, так і будь-кого з дорослих, якщо вони спіймають вас у ту саму мить, коли ви вилазите крізь вікно у спальні о першій годині ночі).