Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
Якими б змореними вони не були, але постукати у двері до велетнів їм було боязко. Як не дивно, а найхоробрішим, попри його слова, виявився Трясогуз.
— Уперед, сміливіше! — підбадьорив він дітей. — Як би вам не було боязко — не показуйте. Нашою найбільшою помилкою було вже те, що ми взагалі вирушили в цю подорож. Тож, якщо ми вже прийшли сюди, вище носа!
Із цими словами він твердим кроком підійшов до брами, став під аркою, аби його було чутніше, та голосно закричав:
— Агов! Вартові! Відчиняйте! Мандрівники шукають притулку!
Чекаючи на відповідь, він зняв свого гостроверхого капелюха та почистив його від снігу.
— Слухай-но, Джил, — зашепотів Бяклі, — може, він і скиглій, але хлопець хоч куди. Та й не боягуз!
У цю мить двері відчинилися та з’явився вартовий. Сніг заграв червоними відблисками полум’я, що палало в каміні. Джил прикусила губу, аби не зойкнути: на їхні крики вийшов невеликий велетень. Він був, мабуть, вищий за яблуню, але нижчий за телеграфний стовп, рудий-рудісінький, у дубленій курточці, обвішаній металевими цяцьками, що робило її чимсь на кшталт кольчуги. Із коротеньких штанів стирчали волосаті ноги, взуті у щось схоже на сандалії. Він подивився зверху донизу та гортанно засміявся, розглядаючи Трясогуза.
— Ти ба! І як же зветься ця диковинна тваринка?
Набравшись сміливості, Джил звернулася до велетня:
— Добрий день! — з усієї сили прокричала вона, дивлячись знизу вгору. — Пані-в-Зеленому надсилає повелителю добрих велетнів свої вітання та направляє двох дітей та простоквака на ім’я Трясогуз до свята осені! Якщо, звичайно, це не спричинить вам клопоту, — додала вона.
— А-а! — гримнув вартівник. — Так це інша справа, заходьте, прошу! Зачекайте тут, доки я доповім про вас його величності… — Він зацікавлено подивився на дітей. — Обличчя сині… — задумливо промовив він. — Ніколи б не подумав. Який дивний колір. Та байдуже, і такий згодиться. Одне одному ви, певно, здаєтеся красенями. Як воно говориться: жаба жабі люба.
— Це ми від холоду посиніли, — пояснила Джил. — Зазвичай ми іншого кольору.
— Хех, то заходьте грійтеся. Проходьте, комашечки, — ще раз запросив вартівник.
Мандрівники попростували за ним у помешкання. Величезні двері зачинилися за їхніми спинами з таким зловісним гуркотом, що перелякали не на жарт; але вони одразу ж про все те забули, щойно побачили те, про що мріяли вже кілька діб, — вогнище. Вогнище в каміні! І яке це було вогнище! Шість дерев із кроною та корінням палало у величезному каміні, та так, що наші друзі ближче ніж за п’ять кроків і підійти не наважувалися, аби не ризикувати своїм життям. Вони примостилися на гарячій кам’яній підлозі настільки близько, наскільки терпілося, і полегшено зітхнули.
— Гей, хлопча! — звернувся вартівник до іншого велетня, котрий, сидячи в закутку кімнати, так витріщився на мандрівників, що його очиці майже повилазили. — Хутко йди до замку та скажи їх величності, що…
І він переказав усе, що розповіла йому Джил. Затим молодий велетень, іще раз подивившись на гостей, гучно розсміявся та вийшов.
— Агов, жабенятко, — звернувся вартовий до простоквака, — ти чого скис? Ти маєш такий вираз, нібито проковтнув вонючика. Може, зігріємось? Я маю на увазі… — І він витяг звідкись темну пляшку, майже таку саму, як і в Трясогуза, тільки разів у двадцять більшу. — О-хо-хо, — замислився велетень, — келиха я тобі не дам, бо він тебе звалить. Е-хе-хе… ось ця сільничка — те, що потрібно! Саме по тобі буде! Тільки в палаці про це анічичирк! А королівське срібло, здається, не про вас, та в тому не моя вина.
Сільничка була не схожа на наші — вона була вужча, вища, і з неї вийшов гарний келих для простоквака. Велетень налив у нього чогось із пляшки й поставив на підлогу поряд із Трясогузом. Діти очікували, що той відмовиться (із його недовірою до велетнів, хоч якими вони не були б добрими), та Трясогуз пробурмотів собі під носа:
— Запізно вже думати про обережність: ми вже тут і двері за нами зачинені.
Він жадібно нюхнув напій, із присвистом потягнувши носом.
— Запах нічого такий, — кивнув він. — Але це ні про що не свідчить. Треба скуштувати.
І він хильнув із сільнички.
— І на смак нічого. Але з одного ковтка всяке може здатися. У всьому потрібна точність. — І він зробив іще ковточок. — М-м-м… — замислено промукав Трясогуз. — А чи воно все таке? — І знов хильнув із посудини. — Буцімто, так… Чи, може, на дні виявиться щось гидке?
І простоквак випив усе до дна. Потім, облизуючи губи, звернувся до дітей: