Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
— Розумієте, ця дегустація — то таке собі випробування. Якщо мене скорчить чи я лусну або обернуся ящером чи ще кимось — тоді їм довіряти не можна! Вам те одразу стане зрозумілим.
Але велетень, що, звичайно, нічого не почув зі свого зросту, громовито зареготав та промовив:
— Слухай-но, жабеня, бачу, ти реальний чолов’яга! Ви бачили, як він припадав до склянки?
— Я не чолов’яга. Не л-людина… Простоквак, — заперечив Трясогуз, чомусь не зовсім впевненим голосом. — Я не ж-ж-жабеня… Я… Я… простоквак.
Тут двері відчинилися й у приміщення увійшов молодик — він повернувся з палацу.
— Вони повинні негайно прибути до тронної зали.
Діти підвелися, а Трясогуз лишився сидіти біля вогнища, тихо промовляючи:
— Простоквак, простоквак. Вельми поважний простоквак. Вель… ми шановний простоквак. Простоквакний вельмишан…
— Проведи-но їх, хлопче, — наказав вартівник молодому велетню. — А жабеня краще понеси на руках — він хильнув трохи зайвого.
— Зі м-м-мною все г-г-гаразд, — Трясогуз ледь вимовляв слова. — Я не жабсь, я… я… простоквакний вельмишан.
Не зволікаючи, молодий велетень підхопив його з підлоги однією рукою, а другою махнув дітям, аби йшли за ним. Велетень вийшов із приміщення і попрямував через двір, а наші мандрівники щосили намагалися не відставати. Треба сказати, зовні вони мали досить жалюгідний вигляд, особливо Трясогуз. Стиснутий поміж долонями велетня, він розмахував руками та пручався, від чого справді скидався на жабу. Та дітям було не до нього: серця їхні закалатали швидше, бо невдовзі вони переступили поріг палацу. Потім вони довго йшли якимись переходами — майже бігцем, аби встигти за велетнем, — і ось нарешті, кліпаючи очима від яскравого світла, побачили, що потрапили у величезну залу, де в каміні гудів вогонь і сяяло безліч світильників, відблисками яких палахкотіла позолота на стінах та стелі. І праворуч, і ліворуч від них височіли розкішно вдягнені велетні, так багато, що й не перелічити; навпроти, в іншому кінці зали, стояли два трони, на яких розташувалися дві гігантські фігури — то були, як здогадалися діти, король із королевою.
От і все, що їм вдалося розгледіти, — кроків за п’ятнадцять від королівського трону молодий велетень зупинився. Джил і Бяклі теж зупинилися та незграбно привіталися (на жаль, в Експериментальній школі робити реверанси дівчаток не вчать). Велетень тим часом опустив на землю Трясогуза, але той одразу ж упав на підлогу і, напівсидячи, із розкиданими на різні боки руками та ногами, був незвичайно схожим на величезного павука.
Розділ 8
Палац Харфанг
— Ну ж бо, Поул, починай, — прошепотів Бяклі.
А у Джил так пересохло в горлі, що, не в змозі вимовити ані слова, вона не вигадала нічого ліпшого, аніж кивнути в бік Юстаса.
Присягаючись про себе, що він їй (а також і Трясогузові) цього ніколи не пробачить, Юстас облизнув сухі губи та вигукнув, звертаючись до короля велетнів:
— З вашого дозволу, ваша величносте, ми передаємо вам вітання від Пані-в-Зеленому! Вона запевняла нас, що ви залюбки матимете нас до свята осені!
Король та королева велетнів перезирнулися, кивнули одне до одного та якось дивно всміхнулися, що зовсім не припало Джил до вподоби.
Як на неї, король був набагато привабливішим за королеву — мав гарну кучеряву бороду та прямий орлиний ніс і, як на велетня, був неабияк вродливим. Королева ж була неймовірно товстою, з подвійним підборіддям та заплилим жиром обличчям, яке вона рясно припорошила пудрою — що й взагалі видається не дуже спокусливим, а тим менше на обличчі вдесятеро більшому за звичайне. Несподівано король висунув язика та облизнувся. Звичний рух, що сполошив Джил, по-перше, своєю раптовістю, а по-друге, тим, що язик у короля був надзвичайно червоний та довгий.
— Ох, які чудові малятка! — не стримала вигуку королева. («Урешті-решт, може, вона ще й нічого», — подумки вирішила Джил.)
— Не можу не погодитися… Діти й справді просто дивовижні! — кивнув король і додав: — Ми раді вітати вас у нашому домі! Подайте-но мені ваші руки!
Він простяг свою велетенську праву руку — дуже чисту, з численними перснями на пальцях, проте — оце жахіття! — зі страхітливо гострими нігтями, що більше скидалися на пазури. Він був завеликим задля того, аби потиснути руку дитині; натомість йому довелося потиснути їм лікті.
— А це що таке? — поцікавився король, вказуючи на простоквака.
— Вельмишан… — відповів Трясогуз.
— А-а-а!!! — заволала королева, підбираючи спідницю ближче до ніг. — Яке страхіття! Воно живе!