Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
— Гарні у вас шати! Любо-дорого подивитися, — уїдливо шпигнув їх Трясогуз. — А точніш, барвисті. Так на снігу кидаються в очі, що навіть найгірший у світі лучник не схибив би в жодного з вас. До речі, про лучників. Ми з вами ще наплачемося, що не прихопили луки. І ці шати ваші, напевно, зовсім не гріють, — змінив він прикрість на співчуття.
— Угу, я вже замерзла, — поскаржилася Джил. Якихось кілька хвилин тому, коли вони були на кухні, їй здавалося, що варто їм тільки вибратися із замку, і все — вони втекли. Але тепер вона збагнула, що найнебезпечніше ще попереду…
— Спокійно! Спокійно! Не озиратися! — попередив Трясогуз. — І надто швидко йти теж не можна. Ні в якому разі! Тим більше не можна бігти. Усе має видаватися так, ніби ми на прогулянці. Тоді, якщо хто нас і побачить, не зверне уваги. А почнемо метушитися — відразу про все здогадаються. І нам кінець, пиши пропало…
Руїни міста виявилися далі, ніж спочатку здалося Джил. Та крок за кроком місто наближалось. Раптово долинув скажений рев. У Бяклі й Трясогуза аж мороз поза шкірою пробіг. А Джил, якій цей звук не був знайомий, запитала:
— Що це?
— Ріг. Це мисливці, — прошепотів Бяклі.
— Але все одно бігти не можна, — нагадав Трясогуз. — Не можна, поки я не скажу.
Цього разу Джил мимохіть озирнулася. Там, за якусь тисячу людських кроків від них — ззаду та зліва, — були мисливці. Але наші втікачі стрималися і на біг не перейшли. Зненацька загриміли голоси велетнів, почувся велетенський гомін, гикання й улюлюкання.
— Нас помітили! Біжімо! — скомандував простоквак. Джил підібрала свої довгі спідниці (а треба сказати, що бігати в таких — просто морока) і припустила чимдуж, та так, що тільки п’яти заблищали. Авжеж, поза всяким сумнівом, їм загрожувала смертельна небезпека. Ось ззаду почувся гавкіт псиної зграї. Ось загуркотів голос короля:
— За ними! У погоню! Інакше завтра пиріг буде без начинки!
Плутаючись у сукні, Джил бігла остання. Вона спотикалася об каміння, волосся лізло їй до рота, серце шалено калатало, і від бігу закололо в боці. А собаки підбігали щораз ближче й ближче. Тепер їй довелося бігти вгору кам’янистим схилом, який тягнувся до нижньої приступки гігантських сходів. Що ж їм робити, коли вони добіжать туди? Куди їм взагалі подітися, коли вони опиняться нагорі? Та про це вона поки не замислювалася. Вона просто мчала, мов зацькований звір, і доти, доки за нею гналися собаки, вона має бігти, бігти, поки не звалиться з ніг… Першим до нижньої приступки добіг Трясогуз. Тут він зупинився, мигцем озирнувся і шмигнув у нірку — а може, і не нірку — під цією самою приступкою. Тільки блиснули його п’яти на довгих ніжках, тонких, як у павучка. Бяклі без зайвих роздумів пірнув слідом. І лише за хвилину прибігла захекана Джил. Від утоми вона ледве трималася на ногах. Проте залізати в цю нірку не поспішала — було щось відразливе в цій дірі, навіть не дірі, а щілині між камінням і землею, ліктів два завширшки і навряд чи більше за лікоть заввишки. Треба було кинутися на землю долілиць і забиратися поповзом. Але хіба те зробиш миттю? Тому Джил не сумнівалася, що, перш ніж вона туди залізе, собачі зуби вчепляться їй у литку.
— Швидко! Подавай каміння! Закладай дірку! — пролунав поряд із нею в темряві голос простоквака. Усередині було темно, аж чорно. Тільки крізь отвір, через який вона влізла, сочилося тьмяно-сіре світло. Тим часом Бяклі й Трясогуз трудилися щосили. Джил бачила, як миготять рученята Бяклі й великі жаб’ячі лапки простоквака відчайдушно зашпаровують щілину камінням. Потім вона збагнула, що від цього залежить їхнє життя, і сама навпомацки стала відшукувати й подавати великі камені. І до того, як хорти із гавкотом, скавучанням і скигленням з’юрмилися біля входу в печеру, його вже було надійно закладено. Тепер, звичайно, всередину не потрапляв жоден промінчик світла.
— Швидше вперед! — пролунав голос простоквака.
— Нам усім треба взятися за руки, — запропонувала Джил.
— Слушна думка! — погодився Бяклі.
Але знайти в темряві руки одне одного виявилося справою не такою вже й простою. Хорти ж тепер винюхували їх десь в іншому місці.
— Треба спробувати стати на повний зріст, — запропонував Бяклі.
Вони спробували, і їм це вдалося. Потім Трясогуз простяг руку Бяклі, а Бяклі — Джил (яка дуже шкодувала, що не опинилася посередині), і вони побрели в темряві, намацуючи ногами дорогу. Вони часто налітали одне на одного чи спотикалися об каміння. Потім Трясогуз натрапив на кам’яну стіну, і їм довелося повернути трохи праворуч. А далі вони так петляли, так багато було там різних кутів і закутків, що Джил зовсім заплуталася. Тут долинув голос Трясогуза: