Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
— Ні, моя качечко, вже задощило натомість, — відповіла старенька. — Дощ змиє той гидкий сніг. Люба моя лялечка зможе завтра вийти погратися надвір. — Із цими словами вона зап’яла Джил ковдру та побажала їй на добраніч.
Гадаю, немає нічого більш неприємного, аніж поцілунок велетня. Джил гадала так само, але заснула міцним сном, щойно її голова торкнулася подушки.
Дощ не припинявся весь вечір та ніч, б’ючись у замкові вікна, та Джил нічого не чула, бо міцно проспала вечерю, і було вже далеко за північ, а вона все ще не прокидалася. Настала найглухіша нічна година, коли всі поснули, весь палац затих і лише миші неголосно шаруділи десь по закутках. Саме о цій годині Джил наснився сон. Снилося їй, ніби прокинулася вона в цій самій кімнаті й бачить, що полум’я в каміні майже догоріло й тільки вугілля ледь жевріє в пітьмі… У цьому неясному мерехтінні видко величезну дерев’яну конячку на коліщатках. І раптом ця конячка сама по собі котиться до неї по килиму й зупиняється в головах. Дивиться Джил на неї й бачить, що то вже й зовсім не конячка, а лев — величезний лев, і навіть не іграшковий, а такий собі справжній-справжнісінький, як той самий Лев, якого вона зустріла на краю провалля, там, де скінчається світ. А кімната раптом наповнюється п’янкими солодкими ароматами, але щось тривожить Джил, щось не дає їй спокою, мучить її смутне відчуття чогось, а вона ніяк не може зрозуміти, що саме її крає, і сльози струмками біжать по її обличчю та стікають на подушку. Лев велів їй повторювати знаки, а вона геть про них забула! Її охоплює смертельний жах. А Аслан, широко роззявивши пащу, обережно бере її в зуби (так обережно, що їй зовсім не боляче й вона відчуває на собі лише його дихання) і несе до вікна, і змушує подивитися назовні. За вікном яскраво світить місяць, і через усе небо, від краю до краю, а може, й через увесь Всесвіт, горять величезними літерами два слова: ПІД ЗЕМЛЕЮ. Потім усе блякне та немов розчиняється, і, прокинувшись дуже пізно наступного ранку, вона навіть не згадала, що їй снився такий дивний сон.
Вона вже прокинулася, встигла вмитися та одягтися і, сидячи перед каміном, закінчувала снідати, коли нянька прочинила двері й промовила:
— Ось, моя лялечко, лише подивися-но, хто прийшов погратися із моєю красунею!
До кімнати увійшли Юстас із Трясогузом.
— Гей! Доброго ранку! — привіталася Джил. — Хіба це не смішно — я проспала годин із п’ятнадцять! І почуваюся набагато краще! А ви як?
— Я теж, — кивнув Бяклі, — а от Трясогуз скаржиться, що в нього болить голова. Овва! Подивися лише — у тебе біля вікна є місце для сидіння. Якщо на нього забратися, можна подивитися, що коїться надворі…
Не зволікаючи, усі так і зробили. А Джил, щойно кинувши погляд за вікно, вигукнула: «Який жах!»
За вікном яскраво світило сонце, і від снігу, окрім кількох білих острівців, не лишилося ані сліду — усе позмивало нічним дощем. Унизу під ними чітко, мов на топографічний карті, простягався той самий пагорб із пласкою верхівкою, яким вони так важко блукали напередодні: звідси, згори, з вікна палацу, його неможливо було сплутати ані з чим — перед ними лежали руїни стародавнього міста велетнів. Як Джил могла тепер бачити, воно було пласким, бо бруківка здебільшого збереглася, хоча подекуди й зяяли ями. Те, що подорожні помилково прийняли за насипи, перетинаючи пагорб уздовж і впоперек, насправді було залишками стін колись величезних палаців та інших будівель. В одному місці збереглася майже неушкодженою ціла ділянка стіни майже три сотні ліктів заввишки — саме її вони вчора прийняли за скелю. «Фабричні димарі» виявилися гігантськими колонами, точніше, їхніми опорами. Чималі уламки валялися навкруги, немов звалені кам’яні дерева. Кам’яні карнизи, які забрали в них стільки сил, коли їм довелося спускатися північним схилом пагорба, і — у тому не доводилося сумніватися — такі ж уступи на південному боці були насправді руїнами велетенських сходів. І на довершення картини через усю бруківку в центрі пагорба тяглися букви, що складалися у два слова: ПІД ЗЕМЛЕЮ…
Троє мандрівників збентежено подивилися одне на одного, і Бяклі, коротенько присвиснувши, озвучив те, що було в усіх на думці:
— Ех, і як ми так, прогледіли! Другий та третій знаки проґавили!
А Джил одразу ж пригадався її сон.
— Це все моя провина, — у розпачі промовила вона. — Я… я припинила повторювати знаки кожну ніч. Якби я думала про них більше, то одразу ж здогадалася б, що це — те саме місто, і ніякий сніг би мені не завадив!
— Моя провина ще важча, — похитав головою простоквак. — Я побачив… і майже здогадався. Мені чомусь здалося, що те місце неабияк нагадувало зруйноване місто.