Сестри Річинські. (Книга перша)

— У травні минуло дев'ятнадцять. Два роки тому здала матуру у приватній дівочій гімназії, — додає від себе.

Напевне знає, що з матурою матиме більше шансів потрапити до монастиря.

— Чому ви хочете вступити до монастиря? Що спонукало вас до цього поважного наміру?

Кров припливає до голови. Запитання сестри здається їй непристойним. Не гідним хреста на її грудях. Сестра помічає це і усміхається розуміюче:

— Ви не дивуйтесь, що я вас про це питаю. Хоч, ясна річ, мета й спонука повинні бути тільки одні, але дуже часто трапляється, — сестра підходить до столу, складає ножик і ховає його до шухляди столика, — що люди зі світу (знову поблажлива усмішка) вважають монастир за санаторій, де лікують рани, завдані життєвим розчаруванням, — до нещасного кохання включно. Це романтичне і трохи застаріле уявлення про мету й завдання черничого життя, — посуворішавши, закінчила сестра. Руки знову сховалися в рукави ряси.

Неля стривожилась.

Сестра осуджує тих, що їх приводить сюди розчарування. А хіба задоволені своїм життям, щасливі люди шукають дороги у монастир? А що привело сюди її саму? А хіба коли б у Нелі було все гаразд у житті, коли б жив татко й не було б (ах, як би то зробити так, щоб і з пам'яті викреслити!) цієї гидкої історії з маклером, хіба вона прийшла б сюди?

— Я, — зам'ялась Неля, час від часу позираючи на сестру, наче міркуючи, наскільки можна відкрити перед нею своє серце, — я… не знаю, як бути… Я теж зазнала великого розчарування в житті…

Під білою, прозорою шкірою на обличчі сестри запульсувала жива кров.

— Нещасливе кохання? — запитала з опущеними очима.

— Ні, — таким самим тихим голосом відповіла Неля.

Сестра підняла повіки й подивилась на Нелю сірими, розумними, проникливими очима.

— Тоді я не уявляю собі, яке розчарування могло спіткати таку особу, як ви. Молода, вродлива, напевно, не помилюся, коли скажу — й багата особа…

Неля не спростувала цієї останньої неточності. Не хотіла поки що виявляти ні свого походження, ні прізвища.

— А може, у вас, — знову той проникливий холодний погляд, — надто розвинена фантазія? У вашому віці трапляється… Може, вам лише здається, що ви розчаровані життям? Ви ж його ще так мало знаєте.

— Мені не здається, — відповідає чемно, як учителеві під час уроків, Неля. — Я впевнена, що мені не здається.

Сестра обійшла столик і стала навпроти Нелі, освітлена анемічним жовтневим сонцем. Все на її блідому через брак повітря і сонця обличчі здавалось штучним. Навіть густі рівні брови були наче наліплені.

— У вас трапився гріх, і ви… ви хочете спокутувати його в монастирі?

Неля почервоніла, їй відразу ж стало гаряче.

— Я не согрішила, прошу сестри.

— Ага, ви просто відчуваєте в собі покликання служити Христові?

— Я хочу служити справі… Я думаю, що було б…

— «Справі»? — досить нетактовно перебиває її сестра. — У нас немає і не може бути інших справ, крім спасіння душ і служіння царю землі й неба — Христові. Я жалкую, що якраз відсутня мати ігуменя. Вона б пояснила вам все це глибше. Але я можу попросити сюди отця редемпториста[162] що саме проводить у нас закриті реколекції[163] для пань. Якщо бажаєте…