Сестри Річинські. (Книга перша)

Безбородько потемнів на обличчі. Зухвальство маклера переступало межі пристойності.

— Суліман, — сказав Безбородько похмуро, — ви забуваєтесь…

Суліман випустив дим з уст і стежив за кільцями, що розпливались в повітрі.

— Чого я маю забуватись? — запитав флегматично. — В моєму фаху, пане докторе, це недозволене. Я вам скажу щось інше. Перед хвилиною була в мене одна дама і відійшла з плачем. Дама, пане докторе, що називається. Півроку тому я давав їй одну добру раду, а вона не послухала мене. Вона вважала, що я — єврей, маклер, а вона — дама з товариства. А тепер приходить до мене з плачем і… насамперед офірує мені свою честь, а кінець кінцем, — Суліман прищулив одне око, — навіть своє тіло, а мені потрібна застава… Пан доктор розуміють?

— То, значить, ви мені теж радите. Чи так, Суліман?

— Тут запізно радити, пане докторе. Що значить — радити? У вашому становищі треба відразу приступати до діла…

— І що ви зробили для мене? — спитав по-друному Безбородько.

— Я нічого не зробив, я сказав тільки їм, пан доктор догадуються кому: майте терпець, люди. Пан доктор Безбородько за три тижні від цієї неділі бере шлюб з панною Річинською.

Кров ударила Безбородькові до голови, аж зашуміло в ухах.

— Слухайте, Сулімане, — промовив він голосом, хрипким від внутрішнього обурення, що бушувало в ньому, — мені здається, що ви собі вже занадто дозволяєте. Термін мого вінчання вирішуватиму я. Зрозуміло, пане Сулімане? Я, а не ви!

— Пощо пан доктор псують собі кров, коли пан доктор знають, що інакше не може бути? Адже прискорення одруження — це єдиний рятунок для пана доктора, такий рік на мене! Чи я ворог панові докторові? Чи, може, я ворог панству Річинським?

В останньому реченні Сулімана прозвучала нотка дивної теплоти, що не вперше западала у вухо Безбородькові.

— Таж у домі Річинських жалоба, — сказав по хвилині і з безпорадним довір'ям подивився на Сулімана.

А, чорт! Знову вірив цій людині.

— Жалоба. Для тих, хто хоче танцювати. На тихе вінчання жалоба не простирається. Сьогодні маємо середу, — говорив, ніби думав уголос, — а в неділю вже може йти перша оповідь…

Безбородькові знову здалась підозрілою ревність, з якою Суліман заходився коло справи.

— Що це ви, Суліман, так квапитесь мене оженити? — засміявся вимушено. — А самі… чому, власне, ви не женитесь удруге? У вашій вірі допускаються розводи… Скільки вам років? Буде тридцять? — запитав нещиро, бо вважав Сулімана за старішого.

— Тридцять і вісім, пане докторе. Пан доктор питають, чому я не женюсь? То я панові докторові скажу по щирості: та, що я її люблю, не піде за мене, а до тієї, що мене хотіла б, не тягне…

— Як то? — запитав Безбородько з сороміцьким муркотом. — То ви такий хусит[161] що взагалі без кубіти обходитесь?

Суліман знітився.

— Що значить — обходжусь? Обходжусь… не обходжусь… але все воно… без любові… гидко якось. Мені тяжко, — не докінчив і зніяковів, як хлопчак.