Сестри Річинські. (Книга перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга перша)». Краткое содержание книги:
Неля не квапилася з відповіддю. Це було те найважче для неї, чого вона не хотіла сказати, щоб не видати решту.
— Мій батько… був священиком.
— Священик? Може, отець Річинський? Вона мовчить… Ви мовчите, дитя моє! О небеса, значить, це так, це правда! О найсолодше, найдобріше серце Ісуса, як мені дякувати тобі, що ти іменно до мене направив дитину друга мого!
«Друга? — як крізь туман продираються Нелині думки. — Друга? Щось вона не пригадує собі, щоб у батька був такий друг».
— О дитя моє, в подяку за цю велику ласку небесну зітхнемо до серця Ісуса Христа. Повторяйте за мною, дитя моє: «О серце Ісуса, в котрого власті є всі серця. Візьми у своє володіння і моє серце».
— …і моє серце…
— «Серце Ісуса! Царюй у всіх серцях. Підбий[165] собі всі бунтівничі серця!»
— …бунтівничі серця…
— «Серце Ісуса, найлагідніше, найтерпеливіше, найпокірніше, найчистіше, як же ж не подібним є ще моє серце до твого!»
— «О найсолодше серце Ісуса, світлом свого серця просвіти мене».
— …просвіти мене.
— «Терпінням свого серця сокруши мене».
— …сокруши мене.
— «Кров'ю свого серця облий мене»…
— …облий мене.
— «Водою свого серця обмий мене».
— …обмий мене.
— «Заслугами свого серця у святи мене».
— …усвяти мене.
— «Хрестом свого серця скріпи мене».
— …скріпи мене.
Молитва тягнеться й тягнеться, і, здається, кінця їй не буде. Неля, що мала повторяти слово у слово, вимовляє тільки останні слова, й то не вимовляє, а лише беззвучно ворушить губами. Фізична втома викликає байдужість до всього, що навколо неї діє. Одноманітний, ніби капання каплі з стріхи, текст молитов ввів Нелю у такий стан душевної тупості, де завмирає всяка воля до опору. Залишилося одне бажання: на щось зручно спертися головою і заплющити очі.
— Я бачу смиренність на обличчі вашім. Я читаю в ваших втомлених очах жаль і бажання щирого каяття. О, я серцем чую, як ви прагнете через святу сповідь скинути тягар з серця, що стільки часу гнітить вас. Так, дитя моє?
— Так.
— Продовжимо, отже, святу сповідь. Ви стояли близько до гріха нечистоти. Прошу вас, відповідайте на моє питання: так?
— Так, — змученим, чужим голосом відповідає Неля.
— Виновник був мужчина чи жінка?
«Жінка? Про що він питає? Як може жінка бути виновником?»
— Чого ви ще надумуєтесь, дитя моє? Я спитав вас: мужчина чи жінка?
— Мужчина.
— О, не мужчина, дитя моє, а сатана в образі людини. Гарний, молодий, майстер володіти улесливим словом обплутав вас сіттю свого чару, як павук свою жертву, а ви, наївне, невинне дитя, довірились йому? Так, дитя моє? Чого ви мовчите? Невже ж диявол знайшов собі доступ до вас у цьому святому місці й знову скував вам серце?
— Ні…
— Що «ні», дитя моє? Ви хочете сказати, що хоч і поведінка ваша була грішною, але не дійшло до остаточного? А щоб б ви подумали, дитя моє, про людину, яка з помсти зранила ближнього дуже важко, однак не вбила його? Не зробила вона важкого злочину? Дитя моє, я не розумію вашої мовчанки. А може, ви хочете сказати, що він не був молодим? Ви це хотіли сказати, так?
— Так.
— Ах, тепер я вас розумію, дитя моє! Винуватець — це літній чоловік, якому ви довірились, як батькові. Чи так, дитя моє? Той злочинець під якимось приводом заманив вас на свою квартиру. Так, дитя моє?
Неля заперечливо хитнула головою. Вона поволі стала відчувати, як її покидає сонливість, що ніби пеленою була окутала її свідомість. З радістю переконалася в цьому.
— Ніхто мене не заманював…
— Розумію вас, дитя моє. Це він, лис, закрався у ваш дім, коли нікого не було вдома?
— Ні… ні…
— О дитя моє, мені залишається думати, що ви самі прийшли до нього. Так?
— Так.
— Так?! О, крига фальшивого сорому, що сковувала ваше серце, розтаяла, і ви заговорили. Я слухаю, слухаю вас, дитя моє…
Неля поволі звелась на ноги. Так ослабла, що аж вхопилась за поруччя крісла, на якому щойно сиділа.
— Що з вами, дитя моє? Ви ж перериваєте святу сповідь. Що сталося?
— Залиште мене… Ще трохи — і я буду кричати… Страх, що відбився на його виплеканім обличчі, цим разом не удаваний. Він метнувся до дверей, а за хвилину в кімнаті була вже сестра.
— Сестро Макаріє, цій дівиці треба відпочити. Заведіть її в сад, хай походить трохи, а пізніше подбаєте, щоб вона була на вечірній науці реколекції для пань. Це буде не раніше як за годину… Дівчина, — він подав потаємний знак черниці, — потребує моральної підтримки.
— Я хочу додому, — заговорила Неля рішучіше. — Пустіть мене додому.
165
Підкори (з пол.).