Сестри Річинські. (Книга перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга перша)». Краткое содержание книги:
— Є один чоловік, пан доктор його знають…
— Суліман?
— Так єсть, пане докторе, Суліман. Як Суліман скаже, що Шварц може зачекати, то Шварц буде чекати і місяць, і довше. Але хай це вийде від Сулімана… — помітивши іронічну гримасу на обличчі Безбородька, Шварц швидко додав: — Я знаю, що пан доктор собі думають. Пан доктор думають, що Суліман — то багач… такий собі єврейський магнат… що якби захотів, то міг би жити у віллі при Огородовій, а я — то лапсердак… Воно так, пане докторе. Суліман багач, а я лапсердак… я це знаю, перепрошую, і без пана доктора… Я знаю, що він збагатився не тільки на ваших, але на його грошах багато сліз і від наших людей… Та Суліман, хай він собі буде, який він хоче, але він, я перепрошую пана доктора, він має слово. В нього слово — мур. Цемент. Пан доктор розуміють? І коли він скаже мені: «Не бійся, Янкель, як тобі доктор Безбородько не віддасть сто злотих, я тобі з своєї кишені заплачу», — то він, щоб моя жінка була така здорова, так і зробить.
— Добре, — коротко закінчив Безбородько, — поговорю з Суліманом.
Характеристика Сулімана, подана Шварцом, підбадьорила Безбородька. З'явилась навіть охота до жарту.
— А як там буде з Моршином пані Шварцової?
Шварц не зрозумів, що з нього глумляться.
— Пане докторе, моя жінка вибирається до того Моршина вже два роки. Як спізниться ще на два місяці, то нічого не станеться.
— За два місяці буде вже там по сезоні.
— То тим краще. Поїде собі, як буде тепло, навесні…
Йдучи до Сулімана, Безбородько, незважаючи на присмерк, узяв про людське око ще й свою довгасту лікарську валізочку.
Безбородько натиснув клямку і опинився у сінях. Було темно, і пахло рибою.
Збоку відчинились двері, і показалась жіноча голова.
— Чи Суліман дома? — запитав твердо Безбородько.
— Я зараз скажу, — промимрила старечим голосом голова й зникла. По добрій хвилині появилась знову: — Син зайнятий. Але він просив запитати про прізвище вельможного пана.
— Скажіть йому, що доктор. Він буде знати, котрий…
Голова не уступилась з дверей.
— Ай-ай… тепер так багато розмаїтих докторів приходить до нього… Він пізніше гнівається, що я не вмію з людьми говорити. Я таки просила б прізвище вельможного пана…
Безбородько прикусив міцно нижню губу. Язик заважав йому в роті, щоб сказати тій бабі-язі, що він думає про неї і її синочка. Натомість бовкнув:
— Скажіть йому, що той доктор, якого він сватає…
— Ну… ну… тепер вже буде йому ясно…
За хвилину повідомила Безбородька з ласкавою посмішечкою:
— Син просить вельможного пана зачекати трішки…
Місце, в якому опинився Безбородько, було типовим староєврейським ванькиром.
Під стіною стояло високе залізне, з блискучими мідяними прикрасами ліжко з горою перин і подушок. Над ліжком висіла якась біблійна постать. Офорт. На тримутці[160] застеленій білесенькою скатертиною з широкими мереживами, стояла пара срібних блискучих ліхтарів. Маленький столик був прикритий кольоровою скатертю. На ній у зеленій вазі, незважаючи на літню пору, пишався букет штучних червоних рож. На протилежній від дверей стіні висів ряд фотографій. Між ними, як здавалось Безбородькові, і Суліман, може, чотирилітнім хлопчиком, у білім убраннячку з великим білим бантом.
Мати Сулімана, маленька, з рожевим, зморщеним обличчям, але ще виразними синіми очима і носиком, мов квасолька, виглядала якось нереально в тому своєму ясно-голубому, дуже чистенькому кафтанику. Сіла собі, наче чемна дівчинка, проти Безбородька, з руками у подолку і посміхалась бездушно рівненькими, порцеляновими зубками.
«Може, вона не при розумі?» — прийшла гадка Безбородькові, і він почав з цікавістю приглядатись до бабки.
Та он його увагу привернуло інше. Двері до сусідньої кімнати самі по собі відчинились, і Безбородько побачив крізь щілину жіночу ногу в шовковій панчосі. Потім почув стримане ридання. Глянув на бабку. Посміхалася гречно, як і досі. Безбородько насторожив вуха. Чув виразно, як якась жінка, по голосу, здавалось, молода, говорила крізь сльози:
— Коли я не дістану тут тисячу, тоді все викриється… мій чоловік дізнається про все… І моє життя скінчене… Я вас прошу!.. Я вас… благаю… Я молю вас!..
— Застава.
Упало кам'яне за своїм спокоєм слово.
Жінка знову заридала. Чути було, як витирає ніс.
— Я ж не можу вам дати щось на заставу з дому, щоб того не помітив чоловік… зрозумійте мене… Але я вам даю слово честі…
— Пощо ви мені говорите про честь? Ви знаєте, що я беру тільки цінні застави?!
Потім хтось рівним, твердим кроком підійшов до дверей і зачинив їх. Розмова за дверима, навіть плач жінки знизились на тон.
160
Тумбочці.