Сестри Річинські. (Книга перша)

Скісне проміння освітлювало тільки половину саду. Саме тут, у мурі, була хвіртка з високим порогом, подібна до вікна, яке вело у город. Хвіртка була з масивними скобами для замків і, напевно, міцно замикалася на ніч, але тепер була відчинена. Сестри-послушниці вносили через неї коші з білими, вже почищеними головами капусти.

Неля переступила високий поріг і опинилася на городі.

Дві загорілі на сонці, майже однакового росту послушниці, що їх черничі плаття робили схожими з обличчя, запитливо подивились спочатку на Нелю, а потім одна на одну.

Неля вирішила не вітатися з ними і взагалі не помічати їх присутності, щоб уникнути будь-яких запитань.

Що б могла відповісти, коли б запитали, кого шукає, чи не заблукала часом?

Сестрички не брались за роботу, а стояли з опущеними долу руками, чекаючи, що Неля сама звернеться до них.

Неля, вперто не помічаючи їх, розглядала город. Паркан був досить високий, але в одному його кутку височіла купина компосту… Неля, не довго думаючи, попростувала до неї. Сестрички здивувалися ще більше. А Неля, повернувшись до них спиною, простує картоплинням. Грудки землі сиплються їй у черевики, нога, не звикла до нерівного грунту, спотикається, а Неля йде в наміченому напрямі, як за компасом.

Купина зблизька виявляється значно вищою.

Притримуючись за паркан, Неля видирається на неї. Струхлявілий бур'ян всуміш з глиною западається під ногами, як трясовиння. Нарешті Неля хапається за дашок паркана, перекидає ноги і вже висить по той бік. До землі не так далеко, але вся вона вкрита буйними і дорідними зарослями будяків та кропиви, підживленими, мабуть, соками тієї компостної маси. Неля хвилину повисіла у повітрі. Руки починають мліти, а вона не наважується скочити додолу. Врешті руки не витримують, і Неля падає у кропиву. Через панчохи відчула її пекучі уколи. Вибравшись з небезпечного місця і сяк-так причепурившись, вона ще раз зазирнула крізь шпарку в паркані. Одна з сестричок ще дивилася в Нелин бік, а друга, підібравши спідницю, чимдуж поспішала до монастиря, мабуть, сповістити про втечу.

Нелі довелося чимало покрутитись, поки вона вибралася на вулицю. Дивно, що місто, таке знайоме з обличчя, видалося чужим, коли повернулося до Нелі спиною, тобто городами та подвір'ями.

Дома ніхто не спитав Нелі, звідки в неї глина на черевиках і чому панчохи обліплені будяками.

Сталося так, що на другий день після цієї історії з монастирем прибігла до Річинських Оксана. З галасом, червона від обурення, почала нарікати на брак патріотичних почуттів в української нашівської інтелігенції.

— Це ганьба, скандал, щоб не було кому носити обідів політичним в'язням. Пані охоче дають щотижня по черзі обіди, але годі вимагати від них, щоб вони ще й самі носили їх у тюрму. А вас п'ятеро сестер сидить, і жодна не може цим зайнятись!

— Чому — жодна? Неля буде носити обіди. Коли? А хоч би й від завтра.

Вона навіть не запитала, кому носити. Зрештою, Нелі було байдуже.

Адже йшлося тільки про одне: аби мати змогу жертвувати собою, аби очиститись як-небудь від свого падіння.