Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
— Туди йти марно — вона приведе нас назад, на південь, — та покрокував уперед, але за декілька кроків траншея знов повертала на південь, і дороги вперед не було.
— Усе марно, — пробурмотів Бяклі. — Треба повертатися.
Джил, не гаючи часу, повернулася та повела їх назад. Діти дісталися до місця, де на них чекав простоквак, і той легко витяг їх на поверхню.
То було просто жахливо — знов опинитися на льодяному вітрі! Унизу, у вузькому рівчаку, майже зігрілися їхні відмерзлі вуха, там можна було без зусиль роздивлятися навкруги та легко дихалось; можна було навіть розмовляти одне з одним, не підвищуючи голосу… А потім — знов оці страждання! Стало ще гірше, ніж раніше.
І саме в цю мить Трясогуз спитав:
— Джил, ти ще пам’ятаєш знаки? Що ми зараз повинні зустріти?
— Трясогузочко, хіба тепер час думати про оті знаки? Грець із ними, ходімо скоріше вперед! — розсердилася Джил. — Здається, треба промовити ім’я Аслана, та я не збираюся нині читати їх напам’ять!
Як бачите, вона помилилася і переплутала послідовність знаків. Це трапилося тому, що вона вже давно не повторювала їх перед сном. Вона, звісно, змогла б їх пригадати, якби напружила пам’ять, але вже не могла переповісти їх гладесенько-рівнесенько, як уміла раніше, та ще й у правильній послідовності. Запитання Трясогуза розсердило її тому, що насправді вона була невдоволена сама собою за те, що не дуже-то й пам’ятала, чого саме її навчав Лев. Із прикрощів та ще від холоду та втоми вона сказала: «Грець із ними!», хоча насправді мала на увазі зовсім інше.
— Ти певна, що наступним іде оцей? — не вгамовувався Трясогуз. — Щось я сумніваюся. У мене в голові все змішалося… що й не дивно. Послухай! Цей пагорб, це плато на вершині — вони мені здаються вельми дивними… Гадаю, треба зупинитися та придивитися краще! А ти помітила…
— Скільки можна?! — скипів Бяклі. — Ти що, збираєшся насолоджуватися краєвидом? Ходімо, Асланом тебе прошу!
— Дивіться, дивіться! — заволала зненацька Джил та тицьнула кудись рукою.
Трясогуз із Бяклі перевели погляд — і завмерли. Трішки далі на північ та набагато вище пагорба, де вони стояли, рядком світилися вогники. Цього разу, на відміну від останнього, їм вдалося розгледіти, що то горять світлом вікна: деякі маленькі, мов у затишних спальнях, а деякі великі, які бувають у парадній залі, де в каміні гуде вогонь, а на стіл подають смачний гарячий суп та пахку печеню.
— Харфанг! — вигукнув Бяклі.
— Усе то, звичайно, добре, — знов почав Трясогуз, — але все ж я…
— Годі тобі базікати! — різко урвала його Джил. — Пам’ятаєте, що казала пані? Вони дотемна зачиняють ґрати! Ми обов’язково маємо встигнути. Якщо ґрати замкнуть і нам доведеться ночувати в таку негоду надворі, ми змерзнемо й загинемо!
— До ночі ще далеко… — спробував встромити хоч слівце простоквак, та його знов перервали.
— Ходімо скоріш! — в один голос вигукнули діти і щодуху побігли вперед ковзким плато. Трясогуз поспішив за ними, все ще намагаючись їм щось роз’яснити, але знов вітер стьобав по обличчю, і, навіть якби вони намагалися, все одно його не почули б. А вони й не намагалися. Вони вже уявляли собі гарячу ванну, теплу постіль та щедру вечерю, отож думка про те, що вони не встигнуть до того, як ґрати замкнуть, була просто нестерпною.
Але хоч як діти не поспішали, минуло чимало часу, доки вони перетнули плато та досягли протилежного схилу. Їм довелося спуститися кількома кам’яними карнизами (такими самими, якими вони піднімалися на південному схилі), та ось нарешті пагорб лишився позаду й вони побачили перед собою стіни Харфанга.
Він стояв на високій горі та, попри численні башти та башточки, був скоріш схожим на величезний дім, аніж на палац. Добрі велетні, вочевидь, не чекали на ворожі напади. На стінах діти примітили вікна, розташовані зовсім низько до землі, чого не могло бути у справжніх фортецях. Назовні виходили багато чудних маленьких дверцят, тож із палацу можна було вийти, оминаючи внутрішнє подвір’я. Діти відразу повеселішали. Палац мав вигляд привітного й зовсім не страшного.
Висока круча, на якій він стояв, спочатку здалася дітям нездоланною, та вони вчасно примітили гарне для сходження місце, і дорога вивела їх точнісінько до входу. За день вони так стомилися, що сходження видалося їм нестерпним. Джил зовсім відмовилася йти, і останню сотню кроків Юстасу та Трясогузові довелося мало не тягти її на собі.
Та ось, зрештою, перед ними постала в’їзна брама. Опускні ґрати були підняті, ворота — прочинені.