Радіоп'єси

ОПОВІДАЧ Принц Алі — останній спадкоємець королівського дому, давно вже змушеного відмовитися від престолу. Його ім’я, яке недбало кидають у розмову та поглинають, мов устрицю, яку кладуть до рота перед маленьким ковтком шампанського, приносить острову гроші. Навіть місіс Браун здатна після героїчного зусилля схилити голову й промурмотіти:

МІСІС БРАУН Цього вечора, на жаль, ми змушені йти. Ми надто часто відмовляли Алі. Бідолаха ображатиметься, якщо ми не прийдемо, чи не так, Чарльзе?

ОПОВІДАЧ Принц полюбляє приходити в розхристаній сорочці й вимнутих штанях на п’яццу, де він замовляє лимонад зі шматочком льоду. Його темне волосся порідшало, та й постава поменшала, обличчя набуло жовтавого відтінку, а очі запитують самі в себе, як і що їм сказати; так багато родів пройшли тут один за одним, Орієнт й Окцидент лишили свої сліди. Принцові вдалася тільки одна політична акція, коли він назвав будинок, збудований на найвищій, придатній до забудови височині острова недалеко від вулканічного конуса, «Буен Ретіро»[17][18]; у багатьох колах це сприйняли як виклик. Згодом це не мало для нього жодного сенсу. У його спогадах повітря там було вагітне замахами й революціями. Він полюбляв проводити час на лоні природи. Вівці приходили деколи аж до його будинку. Вони могли годинами тісно й нерухомо стояти вкупі, щоб кидати тінь одна на одну, і принц цінував їх більше, аніж молоденьких майбутніх кінозірок, які лежали в шезлонгах на його широких терасах, повернувши до неба обличчя із задерев’янілими віями, завжди готові до того, щоб їх знімали на крупний план. Коли дівчата вже досить позасмагали й понаклеювали свої фотографії в його альбоми, коли його ім’я вже досить послугувало їхній рекламі, він ввічливо відсилав їх назад до студії, з листами, в яких ручився за їхні сценічні дані. Потім настав той чудовий час, коли принц розпорядився знести одну зі стін «Буон Ретіро» і звести натомість нову прибудову, щоб мати причину відзначити разом із будівельниками свято «квітки», щоб вдихати їхні первісні запахи, аромат часнику й цибулі, помідорів і свіжого хліба, гарячого каменю, пороху та вапна. Коли його мати благала з іншого вигнання виявляти задля пам’яті батька більше гідності, він начисто вимітав будинок, розпоряджався замовити з міста досвідчених служників, розіслати в усі кінці світу запрошення, відповідні до стану, і влаштувати справжнісіньке свято, а сам у цей час сидів багато годин на п’яцці перед склянкою лимонаду й не мав відваги піти додому. Для Антоніо — це підхожий час; він походжає навколо діжок з олеандрами, які відмежовують квадрат, в якому стоять столи з бару Лавінії, і посвистує перед себе. Може статися так, що він підштовхне до столу принца гурт дітей, міцно сплетених поміж собою бійкою й грою, ураз стоятиме там і, похитуючи головою, картатиме їх; потім вийме з кишені штанів полум’яно-червону хустину й витре нею зі столу розхлюпаний лимонад, згребе нею ж банкноту, яку покладе йому принц, і підбадьорливо кивне переляканому. Коли принц встає, Антоніо йде до чорного кабріолета, який стоїть у тіні будинку, і відчиняє дверцята машини.