ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

Смерть ходила поруч з ним і лише шморгала носом. їй було не до вподоби таке приятелювання, але ж дала присягу перед дубовим пнем! Одного дня каже чоловікові:

— Ми товаришуємо вже багато років, а ти мене ні разу не запросив у гості.

— Приходь у неділю,— відповів Василь.

— Добре, прийду,— зраділа Смерть.

У неділю Смерть одягла білу сорочку і пошкандибала до приятеля. Набулася, нагулялася, наспівалася. Він показав їй своє господарство і купу дітей, які вже не росли в голоді й бідності. Потім спитав:

— А коли я маю загостити до тебе?

— Прийди другої неділі на те місце, де ми здибалися вперше.

— Най буде...

Невмирака одягнув новий сардак і солом'яний капелюх, взув новенькі постоли і почвалав до Смерті в гостину. Вона вже чекала коло старого дубового пня. Звідти чоловіка повела до своїх палаців. Ішли темними лісами, глибокими ярами, гнилими болотами, перескакували прірви та безодні. І ось перед ними показався білий як сніг замок.

— Ото мій палац,— пишалася Смерть.

В замку було багато гостей: королі, принци, міністри. їх лиця виглядали, як посипані мукою, а очі світилися, як ліхтарі. Гості їли, пили, співали і скакали, як недорізані цапи.

— Дрантя! — сказав Василь.— Нема на кого дивитися.

— Покажи мені своє ґаздівство.

Смерть повела його по палацу. Василь побував у кожній кімнаті, тільки до одної не впустила. Це його розсердило:

— Відімкни кімнату,—сказав Василь і пошкодував, що забув дома гудзувату палицю.

— Не можна.

— Не можна? Мені? Якому ти присягалася перед дубовим пнем? Відімкни по-доброму, бо нароблю гармидеру.

— Що було робити з таким напасним приятелем? Заскреготав ключ, і вони опинилися у величезній залі, де Василь Невмирака аж рота роззявив. Там горіли тисячі великих і малих свічок. Деякі тільки почали горіти, а інші догоряли.

— Що це таке? — спитав Невмирака,

— Це свічки всіх живих.

— І моя тут є?

— Є і твоя.

— Котра?

— Оця, що догоряє,— відповіла Смерть.

— Коли вона догорить, то що буде зі мною? — спитав Василь.

— Тоді умреш.

Василь засумував. Потім штовхнув Смерть у бік і попросив:

— Будь добра, засвіти мені замість недогарка велику свічу.

— Ніколи в світі цього не зроблю!—сказала Смерть сердито.— Той, що народився, мусить і померти. На все свій час.

Чоловік прийшов додому блідий і зажурений. Жінка ходила коло нього, як коло слабого. Василь довго мовчав, потім розповів:

— Моя свічка уже догоряє.

— А чи не можна замінити її іншою? — спитала жінка крізь сльози.

— Я просив, та Смерть і слухати не хоче.

Жінка почала плакати-голосити на всю хату.

— Сиди тихо, жінко. Я не боюся Смерті. Щось придумаю.

Три дні і три ночі Василь Невмирака не спав на волосину і крихти в рот не брав. Все думав і думав. Нарешті встав, засукав рукави і взявся майструвати. Зробив собі незвичайне ліжко, яке крутилося на місці.

Коли заслаб, ліг на хитре ліжко. Глип — Смерть стоїть у головах. «Прийшла, псявіра!» — подумав Василь і повернув ліжко. Смерть опинилася в ногах. Постояла трохи й знову пішла у голови. Василь далі крутить своїм ліжком.

Смерть почала його просити:

— Умри, Василю, бо вже настав час. Люди будуть сміятися з мене.

— Нема дурних, умру тоді, коли сам захочу. Іди до дідька, не суши мені голови!

— Ну, аби-сь знав, більше не прийду...— образилася Смерть і пішла геть з хати.

Василь Невмирака встав живий, здоровий. Відай, він і зараз ходить нашими селами і робить добро людям.