Азартні ігри з долею

Подібне ставлення до речей було частково результатом його натури, більш схильної до роздумів та інтелектуальної діяльності, ніж до повсякденного життя і практичних справ, а частково було спричинене тим, що до нього нечасто, а з роками рідше й рідше приходили гості, оскільки вони, у більшості своїй були старими людьми, його ровесниками, яким стало занадто важко долати стільки сходів. Проте ще екстравагантнішими були його звички поза домом, навіть якщо не брати до уваги цих довгих посиденьок за картярським столом, які ні йому, ні його іншим численним землякам не здавалися дивними. До цього переліку насамперед належала прогулянка від парку Градац до Бонінова і звідти на Страдун, яку він здійснював двічі на день, навіть у воєнний час, вранці, коли вперше виходив з дому, й увечері, після партії гри в карти. Згодом це перетворилось на щось таке, що скидалось на своєрідний ритуал. Зазвичай він йшов повагом, поволеньки, нога за ногою, зупиняючись, (і ніхто не знав навіщо) завжди на тих самих місцях, як на зупинках на хресній ході. Проходив через увесь парк, спускався до моря, тоді узбережжям доходив до медичного комплексу, минав його, потім стрімкою стежкою піднімався до Бонінова. Тут він зупинявся надовше, і стояв, притулившись до виступу стіни, яка стрімголов спадала в море з висоти 50 метрів, і біля її підніжжя були купи каміння з гострими краями. Про це місце ходила погана слава, бо звідти кидались у море численні самогубці. Тут він деякий час вдивлявся у морський простір перед собою, повністю розпружившись і ні про що не думаючи. Насолоджувався тишею — і в нього з’являлось відчуття польоту у просторі: перед ним був лише горизонт, а під ним — провалля, пустка. Після того він починав справді азартні ігри з долею. Недалеко звідти був небезпечний схил; сталось так, що сюди під час облоги Дубровника влучила граната четників, і не лише оминула всі перешкоди, які могли б зупинити її падіння, а ще й утворила такий крутий схил, що кожен, хто туди наближався, потрапляв у небезпеку підсковзнутись і назавжди згинути в прірві. А Франко ставав на край того схилу, де було достатньо всього півкроку чи сильного пориву вітру в спину, аби людина назавжди попрощалася з цим світом. Це його приваблювало: стояти на цій тонкій межі, яка відділяє життя від смерті, існування від небуття, і балансувати між двома цими сутностями, які утворювали всесвіт. Коли він вдосталь насолоджувався цією грою, сідав на улюблений камінь поблизу, який був схожий на лавку або на шкільну парту, і читав газету, а потім залишав її там для якогось можливого самогубці й повертався до міста таким самим шляхом.