Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
— Що сталося? Татари? Чи горимо? — з тривогою в голосі спитав Дмитро.
— Ні, боярине, і не татари, і не горимо, — спроквола відповів двірський. — Нарочний від князя… Жде тебе біля воріт.
— Треба їхати з ним? Так рано? Ніч же! І чому?
— Князь виїздить із Києва!
Дмитро охнув. Це була приголомшлива новина.
— Як виїздить? Куди?..
— Залишає Київ… Велів тобі негайно прибути.
— Як же так? У таку хвилину, коли татари під містом!
В сінях з'явилися Микола та Степан, заспані, у довгих білих сорочках.
— Що тут? Хто грюкав?
— Одягайтеся хутко — поїдемо до князя! — кинув їм Дмитро, а Никодимові звелів сідлати трьох коней.
— Дозволь і мені з тобою, боярине, — обізвався Добриня.
Дмитро погодився.
— Іди з Никодимом — допоможеш осідлати коней. І швидше!
Невдовзі четверо верхівців виїхали з воріт і разом з княжим нарочним поскакали до Володимирового города.
Там, на майдані, між князівськими хоромами і Десятинною церквою, при світлі смолоскипів лаштувалася в дорогу кінна князівська дружина. Попереду стояло кілька закритих саней з домочадцями князя — княгинею Оленою, дочками та онуками. З хоромів виносили клунки з припасами. Князь, одягнутий по-дорожньому в чорний кожух з широким коміром та взутий у биті валянки, стояв у товаристві боярина Федора та духівника Івана і тихо розмовляв з ними.
Дмитро сплигнув з коня — віддав поводи Добрині.
— Доброго ранку, княже. Що сталося?
Михайло Всеволодович обняв тисяцького за плечі.
— Дмитре, я покликав тебе, щоб повідомити про свій від'їзд і попрощатися. Я вирішив залишити Київ…
— Залишити Київ? З дружиною? Як же можна! В такий час! — не втримався від вигуку Дмитро.
— От саме тому, що такий час, — князь з притиском вимовив слово “такий”, — я і від'їжджаю. Ти спитаєш — чому? Відповім. Вранці довкола Києва стане Менгу, а в мене дружини — жменька одна. Навіть півтисячі не набереться. Як з нею відстоювати столицю? От я і вирішив поїхати у Володимир та в Галич до князя Данила просити підмогу, а якщо там не знайду, то подамся в Угорщину, до короля Бели. Там мій син Ростислав — сватається до його дочки Анни, то, гадаю, Бела не відмовить прислати військо на поміч.
— А як же ми, княже?
— Я покликав тебе не тільки для того, щоб попрощатися, а й для того, щоб наділити тебе військовою владою над киянами. Озброюй їх — захищай місто, поки сил стане. Будеш відтепер не тільки тисяцьким, а й воєводою! І хай допомагає тобі бог!
Дмитро схилив голову. Княжі слова не втішили його, не зняли з душі тривогу.
— Дякую за ласку, княже… Але без князя… В такий час!.. Що скажуть люди?
Михайло Всеволодович нічого не відповів на ці гіркі слова, а рвучко обняв воєводу, тричі перехрестив.
— Прощай, Дмитре! Хай береже тебе Бог!.. А мені — пора!
Він поспішно сів у криті сани — торкнув візника:
— Рушай!
Тайкома від киян, без почестей, без хвали чи хули покинув князь Михайло Київ у тяжку годину. Дмитро вивів його за Білгородські ворота і довго стояв мовчки, вдивляючись, як валка саней і вершників швидко розтає в нічній імлі. Тоді зірвав з голови шапку і спересердя ударив нею об землю.
— Прокляття! Утік князь! Залишив нас напризволяще! Дбає про себе, а не про Київ! Нещасне місто! Нещасний народ наш! Нема до кого тобі прихилитися, нема у кого допомоги просити!
Добриня зіскочив з коня — підняв шапку.
— Візьми, воєводо, простудишся!
7Хоча князь Михайло намагався тайкома виїхати з Києва, чутка про його від'їзд швидко поширилася по всьому місту, і воно загуло, завирувало. Стривожені кияни вибігали на вулиці.
— Це правда, що князь утік?
— Кажуть, утік.
— О Боже, що ж тепер з нами буде?
— Ви чули?
Новина обростала здогадами та вигадками.
— Всі бояри теж повтікали.
— Та невже?
— А на Подолі, на Житньому ринку, кажуть, учора бігала собака з двома головами! Одна гавкала по-собачому, а друга нявкала по-котячому! О!
— Ой лишенько! Не на добро се!
— Татари-мунгали перейшли Дніпро і вже облягають Київ!
— Свят, свят, свят! Ой людоньки!
Страх розповзався по Києву, як вогонь по сухому дереву. Всяк чинив, як умів. Один брав лука та меча і біг на міський вал, другий хапався за лопату, копав у потаємному місці ямку і приховував до кращих часів свої скарби, а третій запрягав коней у сани, забирав домочадців і мчав геть із міста, подалі від нього — в далекі села, в ліси, в занесені снігом хащі та вертепи.
Дізнавшись про це, Дмитро звелів зачинити всі ворота і нікого не випускати. Тільки впускати! Щоб кожен, хто хоче, знайшов за валами захисток. А потім розіслав глашатаїв у всі кінці, щоб заспокоїти людей і закликати зі зброєю на заборола.