Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
Струхнувши з себе пилюку, школярі, не відпочиваючи, заходилися працювати. Одні почали копати рівчак, інші обережно опускали в нього кореневища тернику і дбайливо засипали їх землею. Потроху навколо сарая виростала густа, непроникна жива огорожа.
В розпалі роботи до хлопчаків підійшли Баграт і Арам Акопян. За ними йшов Камо,
— Анархія!.. — почав було голова, але загнувся. — А знаєш, — сказав він учителеві, — в них дещо виходить. Проте ферму я оформлю лише тоді, як з’являться пташенята.
— А до того часу? — запитав стурбовано Камо.
— До того часу тільки корм видам… авансом. Більше нічого,
— А трудодні працівникам? — жартома запитав Камо.
— Що? Трудодні? Поки пташенят на власні очі не побачу, ніяких трудоднів!
У колгоспному сараї
«Коли ж вилупляться пташенята? Чи не захолонуть яєчка…» — тільки ці думки і хвилювали Асмік.
До полудня в сараї чергував Грикор, який учився на другій зміні, і стежив за поводженням квочок. Після уроків його зараз же підмінювала Асмік, при-ходячи в сарай просто з школи. Тут вона залишалася до вечора, тут і уроки готувала.
За Асмік в сарай прибігала мати.
— Ох, осліпла б я, доню! Адже ти сидиш тут голодна… Чому не приходиш обідати? — хвилювалась вона. Однак, зрозумівши, що дочку так чи інакше від інкубатора не одірвати, бігла додому, щоб принести їй обід.
Якось Грикор прийшов у сарай і заявив, що він більше не зможе чергувати, бо за два тижні, протягом яких він відлучався від худоби, на нього нарікають тваринники.
— Що ж робити? — жахнулася Асмік. — Хто догляне квочок, увечері і вночі почергує? Камо так завантажений — у нього і школа, і комсомольська організазація, і піонерські загони. Що нам робити? Сето може перебити всі яєчка.
— Мати твоя догляне, я її умовлю, — сказав Грикор.
Але Анаїд, завжди ласкава й добра, на цей раз, коли вони прийшли до неї, не погоджувалася:
— Та що ви, у мене й без вас турбот досить! І у мене є свій план у колгоспі… свої трудодні… не можу ж я від них відмовитись…
— Тітко Аиаїд, велике діло твої трудодні!.. Люди життя не шкодують…
Грикор, за звичкою, жартував, але Анаїд сприйняла його слова серйозно. Вони боляче вразили її; батько Асмік загинув на фронті.
Усмішка, що вигравала перед цим на приємному смаглявому обличчі Анаїд, зникла. В її великих гарних очах блиснули сльози.
— Та хіба ми не жертвували, Грикоре, любий? Навіщо ти мені такі слова говориш? — м’яким, материнським тоном дорікала попа хлопчикові,— Нема ж кому, крім мене, в нашій родині заробити…
В інший час Грикор ще пожартував би, але зараз в його очах не спалахнули, як завжди, веселі іскорки. Хвилювання, що охопило жінку, передалось і йому. Б горлі у хлопчика защеміло, серце стиснулось. Грикор швидко відвернувся, щоб Анаїд і Асмік не помітили, що його очі стали вологими.
Наступного дня Грикор з’явився в сараї з своїм сінником у руках.
— Отут я спатиму, поки курчата не вилупляться, — сказав він Асмік і почав збивати сіно, лаштуючи собі постіль в кутку сарая.
— А може, не треба? Адже простудитись можна?.. — намагалась відмовити його Асмік.
— Ні, — впевнено сказав Грикор. — Ти сама говорила, що яєчка гагар і чайок зникають. Хто їх краде?.. Треба нам про це довідатись?.. А яке я собі містечко влаштував, поглянь, — додав він, милуючись з своєї постелі.
Асмік сумно посміхнулась. Весь цей день вона була схвильована і в школі не могла зосередитись на уроках — не виходили з пам’яті повні сліз очі матері.
Грикор підійшов до неї, узяв за руку і лагідно сказав:
— Асмік-джан, сестро моя, не журися, не треба… Завинив учора перед твоєю матір’ю…
Асмік тепло поглянула на хлопчика. «А ми завжди вважали його легковажним! — подумала вона. — Який він вразливий!»
— Цікаво, Грикоре… але я не думаю, що яєчка краде в нас людина, — змінила вона тему розмови. — Злодій взяв би багато, а пропадають дрібниці — по одному, по два… Я спочатку і не помітила. Ну, стоїть ящик біля стіни, і кришка на ньому. Відкрила якось — здалося, менше яєчок стало. Кому, думаю, потрібні погані яєчка?
— Ти не подумала: «Хто в нашому селі, крім Грикора, ці яєчка їстиме?»
— Ти й справді не гидуєш: пригадую, як їв їх на озері. Але потайки ти ж не їстимеш?.. А іншого разу, — продовжувала Асмік, — дивлюсь, набагато менше стало. Давай, думаю, полічу. Полічила… чи не пам’ятаєш, скільки ми залишили яєчок на корм пташенятам?
— Пам’ятаю — сто шістдесят три.
— Так-так, сто шістдесят три… Лічу: всього сто двадцять одно. І найбільше чаїних яєчок невистачає… Хто ж їх краде, як ти гадаєш?