Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
— Давайте, давайте, добру справу діти почали!
Сказати вчителю, що сьогодні вони не можуть залишитися на уроках, що необхідно якнайскоріше укладати яєчка в інкубатори і підсипати квочок, ніхто не наважився.
На перерві Асмік побігла на другий поверх, де були старші класи, і зустрілася в коридорі з Камо І Арменом. По їхніх Обличчях вона зрозуміла, що вони також були стурбовані.
— Камо, давай відпросимося з уроків! — хвилювалась Асмік. — Адже ми запізнюємось!
Почувши цю розмову, до них підійшов Артуш.
Квочок підсипаєте? — посміхаючись сказав він. — Це справжнє діло! Саме те, що дуже важливе, необхідне для нашого секретаря, для нашої комсомольської організації. Питання невідкладне!
Він єхидно посміхнувся і пройшов мимо.
«На озері яєчок набрали, квочок підсипають», враз облетіла звістка школу.
— Ну, чого ти на весь коридор кричиш? Іди до себе в клас і залишайся в шкоді, поки уроки не закінчаться, — сказав Камо Асмік,
Залишилися в школі й він з Арменом, і лише тоді, коли уроки закінчилися, поспішили до колгоспного сарая, що стояв на краю села. Галаслива юрба школярів пішла слідом за ними.
«Де квочок підсипають? Яких квочок?» чулося з усіх боків. І в цьому змішаному безладному хорі голосніше за інші звучав голос Артуша.
— Камо хоче своє секретарство обезсмертити надзвичайною справою» — в’їдливо говорив він.
— А що ж! — відгукнувся один з його товаришів. Повинна ж людина в чому-небудь себе показати!
Камо обернувся, побачив натовп і гукнув:
— Куди ви?
Але його ніхто не хотів і слухати. Всіх цікавили яєчка диких птахів, про які Асмік похвалилася подругам.
Дійшовши до сарая, школярі зупинились, створивши півколо біля входу. Ті. що були позаду, ставали навшпиньки, вилазили на камені, витягували шиї, щоб побачити, що робиться.
Роботи було багато, і Камо, Армен та Асмік бачили, що їм самим так швидко не впоратись: треба було укласти яєчка в інкубатор, приготувати з сіна і соломи м’якенькі гнізда для квочок, підсипати їх…
Тут з натовпу вийшла піонервожата Аракс:
— Камо, дозволь нам, ми допомагати прийшли. Ми вирішили шефствувати над квочками…
— Шефи?.. Над нашими квочками?.. Ану, покажіть, як ви умієте шефствувати, — засміявся Камо. — Прошу.
Аракс обернулася до своїх піонерок:
— Товариші, сюди!
П’ять-шість піонерок вбігли в сарай і під керівництвом Асмік заходилися біля квочок.
Дівчатка приготували з соломи м’які гнізда, поклали в них по десять-дванадцять яєць і посадили квочок, прив’язавши їх за ноги до кілочків. Але, сполохані присутністю великої кількості людей і галасом, квочки не хотіли приступати до виконання своїх обов’язків.
— Що тут, мавпу, чи що. водять? — сердито бурчав Асатур, відганяючи дітлахів, що юрмилися біля дверей сарая. — Курей не бачили.
— Ну й дурні! — крикнув хтось із натовпу. — Хіба не шкода такі чудесні яєчка псувати? Зробили б краще яєчню.
— А що нам робити з цими яєчками, дідусю? — запитала Асмік, показуючи на кошик з відібраними яєчками неїстівних птахів— чайок, чапель.
— Ці?. Ці, я вам уже сказав, віддайте Рибтресту.
— А чи не зберегти ці яєчка? — запитав Армен. — Ми годуватимемо ними, наших пташенят, як тільки вони вилупляться.
— Армен розумніший від усіх, сказав Камо. — Сховаємо ці яєчка. Нічого кращого й придумати не можна.
…Три тижні доглядали Асмік і її подружки квочок. Три тижні Армен, користуючись акумуляторами, безперервно підгримував у інкубаторі рівномірну температуру. Три тижні дід Асатур з довгим кинджалом на поясі і руїнницею за плечима охороняв колгоспний сарай. Щоразу, помітивши Сето, дід погрожував йому:
— Ти у мене не крутись тут, лисице-злодійко, а то шкуру спущу!
Діда Асатура розбирало нетерпіння. Щомиті заходячи в сарай, старий дивився на ряди підсипаних квочок на інкубатори і якось пошепки запитав Армена:
— Скажи, Армене, а ці штуки який вчений вигадав?
— Інкубатори, дідусю, наші радянські інженери збудували.
Ставши біля дверей, дід Асатур зірким оком окинув колгоспні поля: чи не набрела туди худоба?
На схилі гори, біля села, знялась хмара куряви. Вона росла і наближалась. Старий приклав долоню дашком до лоба,
«Що це? — здивувався він. — Чому сьогодні так рано овець додому женуть?»
Клуби куряви наближалися, але їх збили не вівці. Близько десятка школярів з Аракс і Грикором на чолі тягли за собою колючі куші терничку. На брудному спітнілому і запорошеному обличчі Грикора палали великі чорні очі.