Щоденник національного героя Селепка Лавочки
- Автор: Тис-Крохмалюк Юрий
- Год: 1954
- Язык: украинский
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щоденник національного героя Селепка Лавочки». Краткое содержание книги:
El diario del héroe nacional Selepko Lawoczka. Biblioteca de la revista Escoba №1. Editorial Julian Serediak. Buenos Aires, 1954.
Щоденник національного героя Селепка Лавочки. Бібліотека Мітли ч. 1. Видавництво Ю. Середяка. Буенос-Айрес, 1954.
Тираж 2.500 примірників. Обкладинка і рисунки в тексті артиста-маляра А. Климка.
Вона перестала говорити!
Вернувся по півночі. Ніч має свої права. Був щасливий. Пам'ятаю, що думав собі, поки заснув: не треба вірити зразу сльозам з-під усіх жіночих повік. Крокодил теж плаче. І заснув. Тепер бачу, що я справді закоханий. Спочатку думав: як не маєш того, що любиш, то любиш те, що маєш. Я тепер бачу, що маю те, що люблю.
23 грудня 1944.
— Гей, ти — крикнув хтось за мною. Я оглянувся.
— Ти мене не знаєш? Що?
Якийсь новоспечений підстаршина.
— Ні, — кажу з добродушним усміхом, — бо ви, може, теж із Личакова?
Мусів десять разів проходити попри нього і поздоровляти його срібні нашивки.
Збоку приглядався цій дрібній події поручник Козак:
— Бачиш, селепку, — сказав опісля до мене, — чому не вчишся військовим приписам?
Я відповів скромно:
— Що зробити, пане поручнику! Перед людиною, яка не вміє плавати, завжди є відкрите дно.
Він заклав руки за спину і зміряв мене очима:
— Селеп'ячому роду нема переводу! — сказав.
Пополудні я почистив мішок бараболі й чверть мішка моркви. При цій нагоді довідався, що цей підстаршина — це Любко Беднаж.
24 грудня 1944.
Знову кажуть, що щось буде.
Нині прийшов наказ Дивізії:
"В Жіліні відбудеться святочне відкриття військового кладовища. Співає хор Гумініловича, службовий священик. хорунжий о. Любомир Сивенький. Небіжчика доставить третя сотня тридцятого полку".
26 грудня 1944.
Большевики прорвалися на Словаччину! Тато Вільднер відходить проти них зі своєю групою. Я зголосився до нього. Прийняв мене! Завтра їдемо!
28 грудня 1944.
Вимаршеровуємо до знайомої вже Банської Бистриці. Йдемо, весело сміємося. Люди оглядають нас і теж посміхаються. Большевики від міста за кілька кілометрів. На горбі видно їхні панцері. Словаки не журяться. Проходять вулицями, жінки вивезли на тепле сонце своїх дітей у візочках. Ми співаємо. Смішна війна. Ми в білих одягах і шоломах, помальованих на-біло. Це гарно й весело виглядає.
Годину пізніше. Алярм, збірка. Йдемо проти большевиків. Виходимо з міста. Марш убезпечений, все в поготівлі. Панцері чорніють, не рухаються. Кажуть, що вгналися далеко і їм не стало пального.
З лісу дістаємо вогонь. Скоро окопуємося. Під вечір большевики наступають. На нашу чоту наступає три сотні. Чуємо, як кричать:
— Урра! За Сталіна!
Січемо з кулеметів. Лави падають, хитаються, завертають. У нас ранені.
31 грудня 1944.
Цілий час відбиваємо маси большевиків. Аж дивно! Тут тільки наша сотня, а проти нас може з два полки москалів. Ідуть і йдуть без перерви. Все нові. В передпіллі гори большевицьких трупів. Тепер наступають уже якісь з'єднання в цивільних одягах. Позаду них комісари з машиновими пістолями.
Наша артилерія стріляє по їхніх становищах.
Вночі нашу сотню змінюють. Ми вертаємося до міста…
3 січня 1945.
Ми в Жіліні. Знову змаліла наша група. Ті, що не вернулися, лежать на полях Банської Бистриці. Великий час вимагає твердих людей. Свята їхня пам'ять!
7 січня 1945.
Учора був Свят-Вечір. Багато світла, чисто застелені столи. Вояцтво, вичищене, поважно засіло за святочну трапезу. Для тих, що не вернулися, стояли порожні тарілки і малі різдвяні свічечки.
Усі голосно моляться. Отче наш…
……..
В час Святої Вечері відходимо на стійку. Наші місця займуть ті, що тепер виглядають ворога.
Ідемо дорогою, по-за село.
— Христос раждається! — вітаємо вояків і займаємо їхні становища.
Стою й дивлюся в засніжений простір. Одягаю рукавиці. Мерзне рука від холодного замка рушниці.
— Христос раждається! — кричу нагло, і голос луною відбивається в просторі. Хочу, щоб полинув через верхи Татр, ген туди, де є наші думки і наші серця!
10 січня 1945.
Знову нічого не діється. Кухарі кажуть, що чують в костях зміну.
Увечері розповідаємо собі різні історії. Про знайомих і незнайомих. Про теперішні і давні часи. Наш вістун, що колись був сотником УНР, говорив про речі, що ми їх не знали, бо декого ще тоді на світі не було. Він сказав:
— "Кошиць, — це була добра пропаґанда для нас. Але одна справжня дивізія зробила б на теперішніх політиків куди краще враження".
Про того вістуна казали, що одного разу він пішов з дівчиною купатися. Вона не наважувалася лізти у глибоку воду, стояла у воді по коліна. Та він хотів показати їй, який з нього спортовець і скочив зразу з берега в воду. Потім вийшов на беріг, і сказав:
— Панно Олю, я зараз буду скакати ще, потримайте мої зуби!
Оля несвідомо взяла їх у руки, але настрашилася і з криком кинула у воду.
— І-і-і, — застогнав вістун, — пропали мої шістсот марок.
— Чому шістсот? — опам'яталася Оля, — ви ж маєте ще триста в роті!
Ця Оля була, певне, вченим ботаніком. Вона казала, що кожна рожа мусить мати свій патик.
15 січня 1945.
В Польщі велика офензива большевиків. Ми дістали нову дивізійну газету "До бою". Попередня "До перемоги" перестала виходити. Нову зорганізував новий редактор — німець, за фахом столяр. Така й ця газета! Він твердий чоловік. Сказав нам: можна так, або так! Але ніколи: так, або не так!
20 січня 1945.
Був на концерті мистецької групи професора Туркевича. Грали, співали, танцювала Рома Прийма. Вечір був такий гарний, що я вернувся на квартиру, цілком захоплений Ромою.
Хтось заговорив до мене.
— Я вернувся з концерту, — кажу суворо, — і прошу мені в цьому не перешкоджати.
Ліг на солому і накрився з головою коцом.
21 січня 1945.
Був у Жіліні. Нагло відкликано там концерт професора Туркевича. Я вертаюсь до сотні.
Довідуюся, що відходимо зі Словаччини на південь. Ще далі від рідних міст і сіл. Селепки хочуть утікати цілими чотами до УПА.
Вечір. Приготування до маршу.
Юсько вернувся з міста. Був у театрі.
— Дуже гарна вистава була! — розповідає.
— А що грали?
— В першій дії він любить її, а вона його. В другій дії він любить її, а вона його. В третій дії він любить її, а вона його. Дуже гарна драма!
— Та яка ж це драма? В драмі має бути конфлікт!
— І є, селепку, є! Бо в усіх діях він є той же самий, а вона в кожній дії інша!
Далі я не розпитував. Не було часу.
25 січня 1945.
Цілими днями маршуємо. Мороз тисне. Хорунжий Трач готовий завернути з цілою сотнею до УПА. Ждуть тільки наказу. Від кого — не знаю, певне, від повстанців.
Маршую з 30-тим полком. Хорунжий о. Ратушинський скуповує по дорозі всі ковбаси. Вже має повний наплечник.
В якомусь селі прибігла до нас дівчина. Вона тут на роботі. З Батятич. Показує посвідку праці. Німець-бюрґермайстер дописав таке:
"Не може служити, як особистий документ! Тільки, як дівка до корови".
30 січня 1945.
В Маляцках заходимо до родини поручника Підгайного-Семаки. З'їли добру вечерю. Я відходжу далі.
Наша чота має двадцять людей. Ідемо цілий день. Минаємо містечко і багато сіл. Перед кожнім селом думаємо, що саме тут будемо квартирувати. Але ні. О 10-ій вечора нам кажуть, що до квартир бракує ще двадцять кілометрів.
— Дурниця, — каже вістун, — це припадає на кожного з нас лише по одному кілометрові.
Вночі ми заквартирували. Коли ми засинали, Остап Проць вийшов і довго не вертався. На другий день мав спухлі уста. Згодом ми довідалися, що цієї ночі він зробив фатальну помилку: дмухнув на дівчину і поцілував свічку. Таке буває і це легко пояснити: або Остап не мав досвіду, або з дуру й хвилевого очманіння не знав, що робить.
31 січня 1945.
10-та й 14-та сотні 30 полку готові йти до УПА. Накази не приходять.
Сясько Яворський, ветеринар, цілий час їде на коні. З кишень стирчать голівки пляшок.
3 лютого 1945.
Під'їхав автом до міста Брук. Зустрів Підгайного й Луцького-звітодавця. Граємо в карти, чекаємо на свої сотні.