Щоденник національного героя Селепка Лавочки

Рукопашний бій тривав. З цих хвилин не пам'ятаю багато. Бачив тільки, як Стасенко зловив рукою цівку большевицького кулемета, але впав, прошитий кулями. Вкінці ми здобули московські становища. Я важко дихав, дивився на трупи большевиків і на ранених, що кричали. Шмайсер я тримав на поготівлі, бо, бувало, що й ранений стріляв по нас. Фільварок ми здобули і таким чином розірвали ворожий перстень довкола замку.

Ми збиралися забезпечити становища й відпочивали. Козак обходив усіх, усміхаючись. Я ледве сидів у рові й прикурював цигарку від цигарки. Дурні нерви! Було тихо. За якийсь час большевики почали гукати крізь гучномовці:

— Таваріш Козак! Чого ж ти? Хаді до нас! Будєш командіром!

Юсько відгукнувся:

— Знаєш приповідку на "ч"?

— Нєт, нє знаєм. Какая она?

— А чи не пішли б ви до чорта?!

Цю спробу розмови перервав поручник Козак. У штабі полку відбувається присяга перед начальним вождем, генералом Павлом Шандруком. Нас двоє, Юсько й я, мали йти, як делеґати від нашої сотні.

Ми вичистилися як могли, і рушили. В дорозі розмовляли, раділи сонцю, весняним квітам і голосам природи. За собою лишили фронт. Юсько спитав:

— Властиво, що діється в політиці?

— Не бачиш? Німці програли, бо ми вже можемо мати цілком явно наше військо.

Десь там, у якомусь розбомбленому місті, творили Українську Армію, а наша Дивізія була її першою дивізією.

— І що з цього вийде?

— А я знаю? Може, американці підуть проти Москви, якщо розумні. Тоді ми виграємо.

— А як ні?

— Як ні? Як ні? Знаєш, що? Завданням шлунку не є роздумувати про їжу, а травити її. Ось, як!

— Маєш слушність. Властиво, це не ти сказав, селепку, а Кльодель!

Мене здивувало знання Юська.

Так ми дійшли до штабу.

На невеликій поляні зібралося військо. Це були переважно делеґати, як і ми, бо полки стояли в боях з большевиками.

На трибуні був хорунжий о. Левенець, а генерал Шандрук — перед нею. Ми всі уставилися, як слід. Ліві руки поклали на ґранатомети, а праві піднесли догори. Сонце і весна. Небо голубе, і зелень свіжа, весняна. З фронту чути гуркіт артилерії, там десь б'ються наші.

"Присягаю Всемогучому Богові перед святою Його Євангелією… боротися під українським прапором зі зброєю в руках… за народ і за батьківщину".

Опісля говорив генерал. Потім перегляд і дефіляда. І назад, на фронт.

Ми верталися гуртами, а згодом розходилися кожний дo своєї частини.

Поручник Місько Карпинець розповідав про засідання в урядових німецьких кругах.

— Треба дати українцям рушниці — говорив Ґерінґ.

— Але тільки старі, з першої світової війни — додав Ґеббельс.

— І без набоїв! — це Ріббентроп.

— І тільки на неділі — заґуґнявив райхскомісар Кох.

— А що ми маємо робити з тими рушницями? — спитав генерал Шандрук.

— Як-то? — кинувся Гітлер. — Чи ви є, може проти оборони Нової Европи перед Москвою?

Стефанович розповів анекдот:

Гітлер чванився перед Мусоліні, що його вояки зроблять усе, що він накаже.

— Не вірю! — відповів дуче.

Отже вирішили перевірити. Пішли до берлінських касарень вермахту.

— Ти знаєш, хто я? — спитав Гітлер вояка.

— Знаю, ви є мій фюрер!

— Даю тобі наказ: Удар мене в лице!

— Не можу, мій фюрере!

— Дурні! — роззлостився Гітлер. — Ходімо до есесів.

Повторилося те саме:

— Це все запілля! Нема в них ґерманського духу. Їдемо на східний фронт!

Поїхали. В першу лінію. Большевицькі ґранатомети орють землю. Грають органи Сталіна, бомблять літаки. Вояки сидять не в окопах, а в ямах на одну людину. Обидва вожді підходять до такої ями.

— Вилазь! — крикнув Гітлер.

З ями вийшов вояк. Заболочений, брудний, неголений, з ручними ґранатами і протипанцерною зброєю.

— Ти знаєш, хто я є?

— Так! Ви фюрер Великонімецького Райху!

— Дай мені в лице!

Вояк підніс руку, склав пальці в п'ястук, і з цілої сили кропнув фюрера по щоці. Мусоліні допоміг устати своєму другові.

— Ти хто такий? Wer bist du? — простогнав фюрер. — Голошу слухняно: Ukrainischer Dolmetscher!

Увечері я вже був у сотні.

15 квітня 1945.

Большевицький наступ. Сидимо в ровах, як миші. Ждемо, щоб підійшли ближче. Оглядаю зброю. Одна лента до кулемета, 4 ручні ґранати і 6 магазинків до рушниці. Чим тут воювати?

Принесли обід і пошту. Є лист від моєї дівчини. Читаю серед вибухів большевицьких ґранат.

Читаю й очам не вірю! Ой! Склав листа і задумався.

— Що з тобою? — крикнув крізь гук бою Юсько.

— Нічого, — кажу, — і багато. Сам ще не знаю.

— Ну?

— Таке то життя! — відповідаю. — Нині нас двоє, а завтра сорок!

— Ґратулюю! — крикнув Юсько і пустив серію з автомата. — Почесна сальва!

16 квітня 1945.

В справі дівчини не можу зібрати думок. І радію, і ніяково. А врешті все те ще непевне. Через гучномовці читають для большевиків зміст нашої присяги.

Розліплюємо на фільварку і в селі нашу газету з описом свята. Ми вже перша дивізія Української Національної Армії!

Відвідують нас штабові старшини в українських одностроях. Старі вояки визвольних змагань. В сусідню сотню Чучкевича прибув полковник Крат. При цій нагоді продав йому Чучкевич якісь піґулки для зміцнення його мужеськости. Виявилося, що це були звичайні порошки від болю голови.