Пророчиця

Тільки-но ступивши всередину, Горілий звернув увагу: помирати хазяїн цієї оселі навряд чи всерйоз збирався. Знадвору, та ще й пізно ввечері, не так упадало в очі, що тут до першого поверху почали поволі добудовувати другий, і тепер не відомо, коли все це завершиться і чи завершиться взагалі.

Будівельне причандалля займало цілий куток у великій кімнаті, звідки, за стратегічним задумом покійного Коваленка, сходи вестимуть на другий поверх, до затишної мансарди. Через це — інакше не скажеш! — звалище атмосфера в будинку пригнічувалася ще більше, явно не додаючи відчуття затишку та спокою.

Горілий скинув картуза, і не знаючи, куди його приткнути, склав та запхав у кишеню куртки. Куртку розстебнув, кинув на очкастого Познякова суворий погляд, відзначивши: за час, поки перетинали двір, друг сім’ї трошки отямився, бо в запитанні почувся виклик:

— Щось ви не схожі на міліцію… А у вас документи є?

— В мене все є, шановний, — Сергієві не хотілося ось так віддавати ініціативу якомусь ботаніку. — І поки я не почав доводити тут свої можливості та повноваження, ліпше з’ясуймо для себе скоренько кілька питань, а тоді вам дадуть спокій. Наскільки, звичайно, спокій у вашій ситуації можливий. То вам точно не дзвонили? Ми ж перевіримо, краще не брехати.

Зараз Горілий відчайдушно блефував. Припустивши, що вдова Коваленка та їхній спільний друг (чий статус ще треба точніше з’ясувати, надто вже впевнено він поводиться в чужому домі й надто непевно при цьому тримається) справді вирішили щось колективно приховати, не буде помилкою припустити, що обоє в зв’язку з цим чогось дуже бояться. В іншому разі ім’я та адресу так званої відьми Галина вже назвала. Та й Позняков, який, понад усякий сумнів, у курсі всіх родинних справ Коваленків, напевне дав би аналогічні свідчення. Ну, а люди, котрі чогось бояться, завжди проймаються загальним страхом викриття. Значить, вирішив Сергій, зовсім не буде помилкою припустити: Галина Коваленко має здригатися тепер від будь-якого телефонного дзвінка, передусім — невідомого.

— Не дзвонили, — машинально відповів Позняков, навіть не поцікавившись хто, і цим підтвердив підозри Горілого.

— Ще подзвонять, — пообіцяв Сергій. — Чи прийдуть. Чи підстережуть десь, не знаю. Словом, обов’язково якось попередять, аби ви далі мовчали, як мовчите.

— Про що мовчимо? — Позняков знову спробував закликати на підмогу логіку того, що зараз відбувалося.

— Гадаєш, я не знаю, хто ти такий? — раптом грубо перейшов на «ти» Горілий. — Ти ж знав, що мужика завалять. І жінка його знала! Навіть знаєте хто, і тепер граєтеся в партизанів-ковпаківців,[1] вашу мать!

— А ви… хто! — все ж таки Позняков намагався чинити хоч якийсь опір.

— Далі гратимешся — вважай, я — смерть твоя геройська! — рявкнув Горілий, аби остаточно перекреслити будь-яку спробу спустити розмову на гальмах, тим більше часу в нього на все про все лишалося не так уже й багато. — Бо мені не скажеш, ніхто нікого тут не захистить!