Акваріум

«Ти ж розумієш, по-іншому все могло би бути. Але подивимось, подивимось», — важко і часто зітхав Василь, постійно відволікаючись від дороги.

Я теж зітхав і думав, що мені страшенно пощастило не знати жодного з цих імен і абсолютно не розбиратись у переплетенні та нагромадженні всіх цих фактів. Щось нездорове було в надмірній політизації країни. Якщо зовсім незнайомі люди вже на третій хвилині знайомства говорять з іншими про політику, то це мені нагадує якусь агонію. В розмовах з близькими вони, напевно, в’язнуть у ній по самі вуха…

Я насилу пригадав дорогу в центр. Василь мав якісь справи в місті, і ми домовилися зустрітися з ним за три години там, де розійшлися, — він обіцяв допомогти мені довезти додому все, що я куплю. Я насунув капелюха нижче на очі і рішуче увійшов крізь іржаву браму на ринок. В першу чергу мені варто було придумати щось із грошима, бо, ясна річ, без них я нічого не зміг би купити. Але якраз ця проблема була вирішена дуже швидко. Біля самого входу стояв цілий ряд колекціонерів. Колись давно я дуже глузував з них, — мене смішила їхня фанатична відданість предметові свого колекціонування. Марки, монети, листівки, камінці, книжки — весь цей систематизований і розкладений по поличках фетишизм викликав у мене посмішку. Зараз же я сам мав шанси перетворитися на одного з таких колекціонерів, тому підійшов до них без жодних вагань.

Оминувши зграйки філателістів та нумізматів, я побачив розкладку із купюрами. Над нею, думаючи про щось своє, стояв справжній велетень у спортивній куртці із капюшоном. Я привітався з ним і спитав, чи не хоче він купити в мене цілу купу не використаних жодного разу радянських купюр. Очі його загорілись, і він спитав скільки саме.

«Дві тисячі радянських рублів», — відповів я.

Він одразу ж погодився, очевидно, його приваблювала їхня цнота, те, що ніхто і ніколи не торкався ще їхнього паперу. Я взагалі помічав такі речі за колекціонерами, оцю схильність до того, щоб бути першим власником чого завгодно — марки, статуетки, купюри, добірки газет.