Акваріум

Та, щойно увійшовши на перший поверх, я зрозумів, що Шенколюк казав чисту правду. Він сповідувався мені. В будинку був дуже сильний і однозначний запах. І помер тут, вочевидь, не тільки божевільний вчений-садист. Затуливши носа, я обережно походив першим поверхом, заглядаючи в кожну кімнату на своєму шляху. У кімнатах було повно мотлоху, і в них нікого не було. Проминув бібліотеку, кухню, кімнату з більярдним столом, і піднявся рипучими сходами нагору. Пам’ятаючи розповідь Шенколюка, я вже уявляв, куди мені треба йти. Я цілеспрямовано крокував до кімнати в кінці коридору. Вів мене запах, який з кожним кроком ставав дедалі сильнішим, відчував його навіть затуленим носом, мені здалося — навіть порами.

Нарешті я дістався потрібної кімнати і різко відчинив двері, не в змозі себе мучити.

Шенколюк сидів у кріслі, в профіль до мене. Очі його були розплющені, він не дихав. Він був мертвий, але виглядав як живий, хіба що дуже висохлий. Хоча, хто його знає, — може, він такий і був за життя. Коли я слухав його голос, я намагався уявити, який він зовні. Скажу чесно — не зміг. Я уявляв його приблизно таким, яким був геніальний злочинець Ганнібал Лектер з відомого фільму, але Шенколюк був іншим. Він був великого зросту, руки, що лежали на колінах, напевно, колись були неймовірно сильними. Очі незрозумілого кольору, над губами жорсткі пригладжені вуса, а на голові величезна лисина. Виглядав він, в цілому, колоритно, але не це притягло мій погляд в перші хвилини мого перебування в кімнаті.

Прямо під його ногами безсило плазувало шість чи сім на вигляд дорослих людей, повзали вони підлогою із засохлими на ній плямами крові і трупами колишніх своїх товаришів по нещастю. Трохи далі, ближче до вікна, була купа скалок скла, на яких лежав дерев’яний ідол, одягнений в чоловічий одяг. Ідол мав перегризені гомілки і тріснуту при падінні на підлогу голову.

Картина була огидна, — ледь живі люди на підлозі досі виконували мрію Шенколюка: вони повзали у нього в ногах, вони плазували перед ним, навіть мертвим, і байдуже, що він їх зараз не бачив, я впевнений, що душа його, якщо вона колись була в Шенколюка, зараз задоволено потирає спітнілі руки.

Я побачив коло нього аркуш паперу. На ньому було написано:

«Ось ми і побачилися, виродку. Я вже здох і мушу тебе запевнити, що мені зараз добре. Я забув згадати в касеті одну деталь. Ці раби, яких я виховав, ніколи вже не зможуть стати людьми. Гадаю, в цьому ти вже переконався. Тому останнє моє прохання — добий їх, якщо там є хтось живий».

Шлунок раптом підстрибнув аж до горла, і я швидко залишив кімнату Шенколюка, збіг сходами на перший поверх, а звідти — надвір. Стоячи біля дверей, я побачив з іншого боку вулиці людей. Вони стояли, усміхались і якось відсторонено дивилися в бік зупинки, звідки, напевно, і прийшли сюди нещодавно.

У руці щось шелеснуло — це був аркушик паперу, єдине, що я залишу собі на пам’ять від володаря акваріума, Шенколюка.

Очі натрапили на літери: «Ці раби, яких я виховав, ніколи вже не зможуть стати людьми».

Щось є в цих словах правдиве, і відчувається воно просто зараз.

Схоже, мене разом з іншими всього лише пересадили з одного акваріума в інший — більш просторий.