Акваріум

До речі, саме зараз я впіймав себе на тому, що, вийшовши на світ Божий зі своєї криївки, я абсолютно не впевнений, чи раптом не відновився Союз?

Почавши озиратися навсібіч, я не бачив нічого, окрім полів, весняного бруду та яскравих маленьких крамничок при дорозі, де продавалися, судячи з реклами біля входу, незрозумілі і непотрібні мені речі. Заради цікавості я вирішив при нагоді завітати до цих крамничок у вільний час і роздивитися, що там і як там зараз, бо останні спогади про торговельні точки в мене були не дуже приємними передусім через те, що ці точки були майже зовсім порожніми. Власне кажучи, якщо я міг нормально довіряти своїй пам’яті, картинка, яку я бачив зараз, не надто змінилася за час моєї відсутності. І це було дивно, бо, перебуваючи в будинку і в думках все-таки повертаючись до дев’яносто першого року, я був впевнений, що молода українська держава мала динамічно розвиватися, звісно, що не з першого року, та й не з другого. Але ж, коли четвертий рік майже закінчується, мають бути якісь позитивні обнадійливі зрушення? Інакше навіщо це все?!

Хто міг дати відповідь на подібне запитання, я не міг знати. Подивився в небо — воно було похмуре, і в його сірому безкраї нерухомо застигли птахи. Мені, з моєю фантазією, миттєво уявилося, що  в небо стріляли…»

«У небо стріляли…» Здуріти, що за людина! Замордував дружину, задумав ще якесь неподобство (серцем відчуваю, що саме неподобство, — такого роду люди можуть отримувати насолоду тільки з аналітичної діяльності або зі спостерігання за стражданнями інших), а тепер він стоїть і насолоджується пейзажами, і говорить так метафорично, що мені заздрісно стає! У небо стріляли! Здуріти…

«…розстріляне небо не може знати відповідей на жодні запитання. Воно мовчало. Я примружився і подивився на людей, що стояли поряд. Хто-хто, а вони ж повинні були знати відповіді. Але люди — всі як один — дивилися на мене вороже. Це повернуло мене з небес на землю, і я вперше усвідомив, що виглядаю зараз дуже комічно і недоречно. Як чоловік із минулого століття.

Вони дивилися на мене кожен зі своєю індивідуальною злістю та осудом, а я тоді так дивитися ще не вмів. За часів моєї молодості ми мали колективну совість, яка все обдумувала, виносила вироки за скоєне і контролювала виконання покарання у спеціально вигаданій для цього формі. Наша колективна зневага, колективна ненависть і незгода були вбивчими, по-справжньому страшними. Але зневага та ненависть персональна видавалися чимось химерним і мало не забороненим. Ці ж люди, які стояли за кілька метрів від мене, хоч і були якимось колективом, але ненависть, що її я так гостро відчував тоді, брала початок не в  колективній свідомості, а в кожній голові окремо. Цілковито зрозуміло було, що Союз таки не відновився, людям було дозволено мати свої емоції, свої погляди. І ще їм дозволено було мати їх на порожньому місці, тобто не обов’язково було все це підкріплювати якимись переконливими аргументами.