Акваріум

Весь наступний день я провів із олівцем та лінійкою в руках, занурившись у креслення і намагаючись чітко, без зайвих деталей, якомога більш мінімалістично втілити на папері те, що я собі вигадав. Я від самого початку вирішив втілювати свій план аскетично, не навантажуючи нічим, що могло би мене відволікати. Креслення, що виходили з-під олівця, шалено тішили, я був у передчутті великої роботи, і коли ввечері нарешті зумів підібрати ідеальні, як на мене, розміри, то весь аж дрижав у передчутті наступ­ного дня.

Тоді я почувався щасливим і розумів, що щастя — це можливість чекати кожного наступного дня із таким ось захватом та нетерпінням. Рідко коли таке в когось буває. А ось у мене було. Можеш заздрити, падлюко…»

Я уже не реагував на те, що він постійно намагався образити мене чи зачепити. Я пройнявся справжньою глибокою повагою та непідробним інтересом до нього. Тобто не до нього, а до його життя. І я справді заздрив — доля підкинула йому цікаві варіанти продовження існування. Це мов безпрограшна лотерея, бо, хоч що він би обрав, я впевнений, що пересічні люди про таке і мріяти не можуть. Хоча ось стосовно того, що він казав про щастя, — я не заздрив, бо переживав та й переживаю це досі, цю щиру, дитячу навіть любов до життя, яка викликає в тебе здоровий мандраж щоранку, а не лише напередодні великих справ. Хоча, якщо говорити поклавши руку на серце, без свідків та диктофонів, останнім часом я відчуваю, що ця любов до життя триває радше за інерцією, аніж на основі якихось реальних досягнень. Я радію, опинившись не в тому місці, не в тому часі, і не в тій ролі, в якій би хотілося опинитись. Та хоч би там як, пофігістична слов’янська ментальність, а конкретно — особливо пофігістичний її випадок — ментальність українська, повністю врівноважує всі невідповідності між моїм розумінням життя і тим, як життя розуміє мене.

«…але дрижав я не тільки від збудження, а ще і від страху. На той момент я не відходив далі, ніж на двадцять метрів від дверей будинку, вже понад три роки, а то й більше трьох з половиною, і тепер мені було страшно. Якщо хочеш дізнатися, про що думає космонавт перед виходом у космос, можеш не витрачати купу років і сил на тренування та вивчення всієї цієї космічної мури, а просто в критичний революційний момент не виходь на вулицю, не читай новини і ні з ким не спілкуйся три роки. Цього часу буде достатньо, щоби ти не знав, що і хто чекає на тебе за дверима власного помешкання; трьох років буде достатньо, щоб тебе не впізнавали, трьох років буде достатньо, щоб вийти за свій паркан в абсолютно новий, незвіданий світ, відомий тобі тільки за переказами та пожовтілими фотографіями, такий собі абсолютно досяжний космос.