Акваріум

Утім, Чупа пише художню прозу, тобто реальність, у якій йому довелось існувати, він переосмислює, перепускає через власну свідомість, загострюючи ті моменти, котрі йому особисто важливі. В публіцистику та дидактизм, які виглядають так спокусливо в контексті його донбаського бекграунду і вже набутої популярності, впадає доволі рідко, натомість намагається витворювати власні світи, котрі б виглядали не менш життєздатно, ніж сама реальність. Виглядає, що він не має досі притаманної багатьом авторам ілюзії, що вони правдиво й безсторонньо змалюють для нас певні події, зосереджуючись на найважливішому. Гра в жанри, тобто цілковито літературний виклик створити власні трилер, утопію чи розказати любовну історію, важить Чупі не менше. Тобто він розповідає про Донбас і людей Донбасу, проте це його Донбас, ним побачений, відчутий і перетворений на художнє полотно. І те, як він бачить, відчуває та пише, чи не найбільше дає нам уявлення про психіку людини, котра дивиться на світ з того південно-східного кута зору. Довкола його книжок нині багато спекуляцій та навіть істерики, проте він продовжує триматися обраного бачення — не так відображати реальність, як творити її.

Ця книжка — тому підтвердження. Соціальне тло, котре доволі стрімко стає історичним, тут наявне, проте воно не відіграє суттєвої ролі і взагалі розгортається уривками, ще й доволі сильно препарованими й трансформованими. Політичну напругу з нашого недалекого минулого наче виносять за дужки, а вестиме нас текстом зовсім інша інтрига — експеримент, який до кінця книжки стане по-філософському глобальним і потім так по-новому підсвітить порушені на початку соціальні питання.

Читаючи цей текст, я зненацька зрозумів, що в самому прізвищі автора чітко закодовано основні елементи його поетики, що справджуються в більшості його прозових книг.

Ч = чорнуха. «Акваріум» є текстом вкрай похмурим. Обидві історії, та, котру нам розповідає головний персонаж, й інша, котру він разом із нами слухає на аудіокасеті, просто переповнені реаліями післярадянської дійсності, в якій яскравих кольорів брак, а радості взагалі немає. Перший епізод книжки взагалі скидається на посібник із розлучення чи то доведення сімейного життя до абсурду. Жодного тепла, жодного затишку — хоча ні, бо певний затишок породжує наповнений таємницями й мотлохом, майже кафкіанський будинок, а тепло... що ж, тепло дає коньяк.

Автор любить людей, ми це бачили й не маємо в цьому сумніву. Але він розказує історію персонажа, котрий ставиться до людей прохолодно, і змушує його слухати на магнітофоні зізнання чоловіка, що людей правдиво ненавидить. І це хороше випробування (перший сенс читати цю книжку): наскільки ми любимо людей, щоб не солідаризуватися з персонажами перед нами? Але менш похмурим від цього ландшафт тексту не буде.