Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Уже 24 травня, тобто на четвертий тиждень перебування при владі, на розгляд Ради Міністрів було подано ґрунтовний законопроект Міністерства земельних справ «Тимчасовий закон про порядок набування і позбування земель на території Української Держави». «Зміст документа, — констатує сучасний дослідник, — крім усього іншого, відображав основні ідеї його авторів — прихильників «середньої лінії» у проведенні аграрної реформи, які намагалися, з одного боку, задовольнити інтереси селян, а з іншого — не нашкодити цукровій промисловості та зразковим господарствам»[194]. Згідно з цим проектом, тимчасово, до затвердження загального закону, дозволялася купівля-продаж землі.

Визначалися розміри угідь, які могла придбати «кожна окрема особа із сільського населення» в одні руки і тільки для сільгосппотреб, — 25 десятин. Перевищення норми допускалося лише з особистого дозволу міністра, якщо йшлося про створення зразкових господарств. Без обмеження скуповувати землі міг Державний земельний банк, створюючи, тим самим, державний земельний фонд.

Сам міністр, беручи участь в обговоренні законопроекту, коментував його таким чином: «Необхідно проводити планомірну роботу, ставлячи за мету створення міцного економічного ладу. У цьому зв’язку і було видано закон про право купівлі-продажу не більше 25 дес. землі»[195].

Вже 27 травня гетьман підписав схвалений того самого дня Радою Міністрів «Закон про врожай 1918 року на території Української Держави», запропонований міністром Колокольцевим. «Ураховуючи всі його сильні та слабкі сторони, він був своєрідним компромісом між гетьманом, австро-німецькою адміністрацією та землевласниками, частково усував протиріччя, породжені указом Ейхгорна від 6 квітня 1918 р.»[196] — такою є неупереджена сучасна оцінка цього документа. Наріжний принцип закону — право на врожай належить тому, хто посіяв.

У випадку орендарів це право мало місце за умови повернення землі власникам та тим, у кого вона була взята в оренду, виплати всіх державних, земських податків та повинностей. Крім того, останніх зобов’язували «виплатити за користування зайнятими землями власникам чи орендаторам цих земель відповідно врожаю, але не більш 1/3 частини середньої річної орендної платні за роки 1913—1917 за однорідні землі в відповідній місцевості».

«Спірні питання» між сторонами пропонувалося вирішувати за згодою сторін або за посередництва спеціальних комісій з представників держави, місцевої влади, організацій землевласників та сільських громад[197].

Після тривалого — як на ті часи — обговорення законопроект було затверджено 14 червня як закон «Про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями»[198]. Головний зміст: «Кожен власник сільсько-господарських та лісових маєтностей, котрі знаходяться на повітах, в тім числі й надільної землі, має право продажу їх без обмеження розміру», а «Державний земельний банк набуває сільсько-господарські та лісові маєтності без обмеження кількості їх, але з тим, що банк розпродує їх на підставах цього закону» за умови, що одна особа не може володіти ділянкою, більшою за 25 десятин[199].