Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
— Невже забули, Даріє Дмитрівно… Був тоді помічником у Миколи Івановича Смоковникова, покійного чоловіка вашої сестри… Був у вас закоханий, ви мене тоді ще здорово відшили… Пригадуєте? — Він раптом усміхнувся якось по-забутому, по-довоєнному, простодушно, і Даша все згадала: плоский піщаний берег, сонячну імлу над теплою і лінивою затокою, себе — «недоторканну», дівочий бант на платті, закоханого Куличка, якого вона від усієї своєї зарозумілої незайманості зневажала… Запах високих сосон, що день і ніч поважно шуміли на піщаних дюнах…
— Ви дуже змінилися, — тремтячим голосом сказала Даша і простягнула йому руку. Куличок спритно підхопив її, поцілував. Незважаючи на шинелину, зразу було видно, що ці роки служив у кінноті.
— Дозвольте передати листа. Дозвольте пройти куди-небудь скинути чобота… Він, пробачте, у мене в онучі. — Куличок значливо глянув і пройшов за Дашею в порожню кімнату, де сів на підлогу і, кривлячись, узявся стягати брудного чобота.
Лист був від Каті, той самий, якого вона передала в Ростові підполковникові Тетькіну.
З перших же рядків Даша скрикнула, схопилась за горло. Вадима вбито!.. Не встигаючи очима, пролетіла по листу. Жадібно перечитала ще раз. Знесилено сіла на ручку крісла. Куличок скромно стояв на віддалі.
— Никаноре Юрійовичу, ви бачили мою сестру?
— Ні, не бачив. Лист був переданий мені десять днів тому одною особою; вона повідомила, що Катерина Дмитрівна вже більш як місяць залишила Ростов…
— Боже мій! Де ж вона? Що з нею?
— На жаль, не було можливості розпитати.
— Ви знали її чоловіка? Вадим Рощин!.. Убитий… Катя пише, ах, як це жахливо!
Куличок здивовано підвів брови. Лист так тремтів у Даші в худенькій руці, що він узяв його, перебіг ті рядки, де говорилось про Валер’яна Онолі, який розказав про смерть чоловіка… Куточок рота у Куличка недобре поповз угору:
— Я завжди думав, що Онолі здатний на підлість… З його повідомлення виходить, що Рощина убито в травні. Так? Дуже дивно… Здається мені — я бачив його трохи пізніше.
— Коли? Де?
Але тут Куличок витягнув хижого носика, колюче втупився в Дашу. А втім, тривало це лише секунду. Дашині палаючі хвилюванням очі, холодні тремтячі пальчики ясніше ясного говорили, що тут діло певне: хоч і дружина червоного офіцера, але не викаже. Куличок запитав, наближаючись до Дашиних очей:
— Ми самі в квартирі? (Даша поспішно закивала: так, так). Слухайте, Даріє Дмитрівно. Те, що я скажу, ставить моє життя в залежність від…
— Ви денікінський офіцер?
— Так.
Даша хруснула пальцями, тоскно глянула в вікно — в цю недосяжну синяву.
— У мене вам нічого боятися…
— В цьому я був певний… І хочу просити у вас нічлігу на кілька днів.
Він промовив це твердо, майже погрозливо. Даша нахилила голову:
— Добре…
— Але, якщо ви боїтеся… (Він одскочив). Ні? Не боїтеся? (Наблизився). Я розумію, розумію… Але вам боятися нічого… Я дуже обережний… Буду виходити тільки ночами… Жодна душа не знає, що я в Пітері… — Він витягнув з-під підкладки картуза солдатський документ. — Ось… Іван Свищов. Червоноармієць. Документ справжній. Своїми руками зняв… Так ви хотіли знати про Вадима Петровича? По-моєму, тут якась плутанина… — Куличок схопив Дашині руки, стиснув: — Отже, ви, значить, з нами, Даріє Дмитрівно? Ну, дякую. Вся інтелігенція, все ображене, замучене офіцерство збираються під священні прапори Добрармії. Це армія героїв… І ви побачите — Росія буде врятована, і врятують її білі руки! А ці хамські лапища — геть від Росії! Досить сентиментальностей. Трудовий народ! Оце проїхав півтори тисячі верст на даху вагона. Бачив трудовий народ! От звірина! Я запевняю: тільки ми, мізерна купка героїв, несемо в своєму серці справжню Росію. І ми штиком приколемо наш закон на порталі Таврійського палацу…
Дашу приголомшив потік слів… Куличок пронизував чорним нігтем простір, летіла піна з куточків його рота. Мабуть, йому дуже довго довелося мовчати на даху вагона.
— Даріє Дмитрівно, не буду приховувати від вас… Мене послали сюди, на північ, для розвідки і вербування. Багато людей ще не уявляють собі наших сил… У ваших газетах ми — просто білогвардійські банди, мізерна купка, яку вони післязавтра остаточно зітруть з лиця землі… Не дивно, що офіцерство боїться їхати… А ви знаєте, що насправді діється на Дону й Кубані? Армія донського отамана росте, як снігова груда. Воронезька губернія вже очищена від червоних. Ставрополь під ударом… З дня на день ми ждемо, що отаман Краснов вийде на Волгу, захопить Царицин… Правда, він злигується з німцями, але це — тимчасово… Ми, денікінці, йдемо, як на параді, на південь Кубані. Торгова, Тихорєцька і Великокняжеська нами взяті. Сорокін розбитий вщент. Усі станиці з захватом вітають Добрармію. Під Білою Глиною ми влаштували Мамаєве побоїще, ми наступали по таких горах трупів, що ваш покірний слуга по пояс вимок у крові.