Чорнильна смерть

Біла жінка з’явилася, тільки-но Мо закрив напоєну кров’ю книжку. Свистун, побачивши її, забув про ластівку, а Віолантин син сховався під стіл, до якого був прикутий Мо. Але донька Смерті прийшла не забрати Сойку, а визволити його, і Реза побачила полегкість на обличчі Мо.

Цієї миті він забув про це. Навіть це побачила Реза. Можливо, він сподівався якусь мить, що нарешті довів сюжет до кінця. Але Свистун не вмер разом зі своїм господарем. На кілька неоціненних митей його скував страх, але білі жінки, зникнувши, забрали з собою і страх, і Реза ще раз розправила крила. Полетівши до Свистуна, вона виплюнула зерна, щоб знову мати руки, які допомагають, ноги, які вміють бігати. Але пташка не хотіла піддаватися, тож на кам’яні плити поряд з обома чоловіками вона приземлилася на кігтики.

Мо злякано глянув на неї, і, перше ніж вона зрозуміла, яку небезпеку накликала на нього, Свистун уже намотав на руку ланцюги, якими Мо був прикутий до столу. Коли він смикнув за них, Мо впав навколішки, але й далі не випускав ножа, яким розрізав папір. Але що міг удіяти ніж палітурника проти меча або арбалета?

Реза пурхнула на стіл. Вона аж душилася, розпачливо сподіваючись, що, можливо, ще одна насінина застрягла в неї під язиком, але перната в’язниця не випускала її, а Свистун удруге шарпнув за ланцюги.

— Цього разу твій блідий янгол швидко розпрощався з тобою! — глузував він. — Чому він не розбив твоїх кайданів? Але не переживай. Ти в нас помиратимеш так довго, що твої білі подружки невдовзі повернуться. А тепер берися до роботи!