Нелегко було наказати рукам працювати повільно, коли вони так любили свою працю. Очі Мо пекли від тьмяного світла. Зап’ястки вкрилися ранами від кайданів, проте він був навдивовижу щасливий, наче зашив у книжку не смерть Змієголова, а сам час, а разом з ним і всю турботу про майбутнє, всі страждання минувшини, поки тепер, цієї миті, його руки пестили папір і шкіру.
— Я прийду тобі на допомогу вогнем, тільки-но визволю Бріану, — пообіцяв Мо Вогнерукий, перше ніж лишив його самого, щоб ще раз грати роль зрадника. — І принесу й книжку з чистими сторінками, — додав він.
Але прийшов не Вогнерукий, а Реза. Серце Мо мало не спинилося, коли крізь двері впурхнула ластівка. Один з вартових спрямував на неї арбалет, проте вона ухилилася від стріли, і Мо зняв з плеча буру пір’їнку. Вона не знайшла книжки. Такою була його перша думка, коли ластівка сіла на одну з балок над ним. Але, хай там як, він зрадів, що вона тут.
Свистун зіперся на колону і стежив очима за кожним рухом його рук. Невже він хоче спробувати два тижні обійтися без сну? Чи, може, думав, що книжку можна виготовити за день?
Мо відклав ножа вбік і протер утомлені очі. Ластівка розправила крила, немов кивнувши йому, і Мо швидко опустив очі, щоб Свистун не звернув на неї уваги. Проте знову глянув угору, почувши, як лайнувся Свистун.
Зі стін сочився вогонь. Це могло означати тільки одне: Бріана на волі.
— Сойко, чому ти так смієшся? — підійшов до нього Свистун. Він ударив Мо в живіт, аж той зігнувся, а ластівка над ними скрикнула. — Невже гадаєш, твій вогненний приятель повернеться й надолужить свою зраду? — шепнув йому Срібноносий. — Не радій так завчасно! Цього разу я відітну йому голову. Побачу, чи й без голови він повернеться з того світу.
Як кортіло Сойці увігнати ніж палітурника в ті позбавлені серця груди, але Мо знову прогнав Сойку в собі. «Чого ти чекаєш? — запитував Сойка. — Книжки з чистими сторінками? Та її ніколи не знайдуть!»
«Чого ж я тоді ще маю боротися? — запитував далі Мо. — Без книжки я загину, а зі мною й моя донька».
Меґі. Тільки в страхові за неї палітурник і Сойка були єдині.
Двері прочинилися, і в освітлену вогнем залу увійшла маленька постать. Якопо. Коротенькими кроками він підійшов до Мо. Може, хоче розповісти Сойці про свою матір? А може, прийшов за дорученням діда, щоб побачити, як далеко просунулася праця над книжкою?
Віолантин син зупинився впритул коло Мо, але поглядав на Свистуна.
— Скоро буде готова? — запитав малий.
— Якщо ти не відволікатимеш його від роботи, — відповів Срібноносий і почовгав до столу, де служниця поставила йому вино й тарілку з холодним м’ясом.
Якопо сягнув рукою за пазуху й дістав книжку, загорнуту в яскраву тканину:
— Я хочу, щоб Сойка вилікував мені цю книжку. Це моя улюблена.
Малий розгорнув книжку, і Мо забило дух. Залиті кров’ю сторінки. Якопо дивився на нього.
— Твоя улюблена? Тут є тільки одна книжка, про яку він мусить дбати. А тепер зникни! — Свистун налив собі вина. — Скажи на кухні, щоб мені знову принесли вина і м’яса.
— Він має бодай поглянути на неї! — вперто, як і завжди, наполягав Якопо. — Дід дозволив мені! Запитай його, якщо хочеш! — Він підсунув Мо маленький стрижень, обгризений шматок крейди, який можна легко сховати в руці. Це було краще за ніж, набагато краще.
Свистун запхав у рот шматок м’яса й запив вином.
— Ти брешеш, — проказав він. — Твій дід розповідав тобі, що я роблю з брехунами?
— Ні, а що? — випнув Якопо підборіддя, як робила його мати, і підступив на крок до Срібноносого.
Свистун криваво-білим рушником витер руки від жиру й засміявся.
Мо затис крейду пальцями й розгорнув книжку.
— Спершу я тобі виріжу язик, — говорив Свистун.
Якопо ступив ще один крок до нього.
— Невже?
СЕРЦЕ.
Пальці Мо тремтіли на кожній літері.
— Авжеж, без язика брехати не дуже легко, — повчав Свистун. — Хоча стривай, колись я знав німого жебрака, який просто нахабно збрехав мені. Він розмовляв на пальцях.
— Ну?
— Я відрізав їх, одного за одним! — зареготав Свистун.
Дивися, Мо, вгору, бо інакше він помітить, що ти пишеш.
КРОВ.
Ще одне слово. Одне-єдине.
