Чорнильна смерть

Свистунів меч глибоко розітнув Резину руку, але Бріана багато перейняла від матері, дарма що з більшою охотою співала Бридкій, ніж збирала цілющі трави на кам’янистих полях.

— Рука загоїться, — втішила вона, перев’язуючи руку.

Але пташка вже ніколи не полишить Резу, і про це знали і Чарівновустий, і Вогнерукий.

Свистун зі шкури пнувся, щоб спровадити Сойку на той світ услід за своїм паном. Він поранив його в плече та ліву руку, але зрештою сам пішов за Змієголовом, і Вогнерукий дав вогню пожерти його тіло, так само як і тіло його пана.

Віоланта з блідим обличчям стояла поряд із Чарівновустим, поки вогонь перетворював на попіл трупи Змієголова і Свистуна. Вона видавалася такою юною, наче скинула кілька років у льоху, куди звелів посадовити її батько, і, як і завжди, справляла враження дитини, загубленої у світі, а коли нарешті повернулася спиною до вогню, що поглинув тіло батька, Вогнерукий побачив, як вона вперше обняла рукою сина — свого дивовижного сина, якого й досі ніхто не любив, дарма що він урятував усіх. Чарівновустий, попри своє м’яке серце, ні разу не відчув симпатії до Якопо (Вогнерукий бачив це на його обличчі), дарма що соромився своєї неприязні.

Кільканадцять Віолантиних хлопців-солдатів таки вижило, їх познаходили в тюремних льохах, а всі солдати Змієголова втекли, не стало й білих жінок. Тільки порожні намети стояли на березі озера, чорна карета й кілька коней без вершників. Якопо розповів, що людожерні риби його прадіда виринали з озера і схопили кількох вояків, які тікали мостом. Ані Чарівновустий, ані Віоланта не повірили йому, проте Вогнерукий пішов на міст і знайшов на мокрому камінні кілька блискучих лусок завбільшки з липовий листок. Тікали солдати й через тунель, яким Свистун проник до замку.

Коли вони вийшли на берег озера, падав сніг, і замок позаду зник за сніговими вихорами, немов розчинившись у білому. Світ навколо був такий спокійний, наче використав усі слова, наче тепер розповіли вже все, що можна було розповісти в цьому світі. На замерзлому прибережному болоті Вогнерукий знайшов Орфеєві сліди, а Чарівновустий так поглянув на дерева, між яких вони зникли, немов і досі чув у душі Орфеїв голос.

— Я б хотів його смерті, — тихо промовив він.

— Розумне бажання, — схвалив Вогнерукий. — Але тепер, на жаль, надто пізно здійснювати його.

Він шукав Орфея, відколи загинув Свистун, але Орфеєва кімната була порожня, так само як і кімната Хлопчика-мізинчика.

Світ цього холодного ранку видавався ясним і світлим, і на серці в кожного було легко. Але пітьма лишалася й далі розповідатиме свою частину сюжету.

Їм пощастило піймати кількох коней, що їх лишили люди Змієголова. Чарівновустий поспішав, дарма що був кволий від ран. «Урятуймо принаймні наших доньок».