Чорнильна смерть
- Автор: Функе Корнелия
- Серия: Tintenwelt-Trilogie #3
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-067-3
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чорнильна смерть». Краткое содержание книги:
У книжці «Чорнильна кров» це вміння працює в зворотньому напрямку, і Меґі з Мо вписано до нечувано лихого чорнильного світу.
І от нарешті у «Чорнильній смерті» головні герої змушені жити у вигаданому світі, сповненому викликів і небезпек, позаяк сюжет розгортається злощасно. Здається, що вони назавжди загубилися поміж обкладинками. Та з'являється надія на визволення. Але за умови, що Меґі і Мо зможуть переписати минулі помилки й укласти небезпечну угоду зі смертю.
«Але ж, Чарівновустий! — думав Вогнерукий. — Невже ти забув, що в цьому світі начебто все складається зі слів?» Він знав тільки одне: цей жах аж ніяк не лагідніший, а страшніший за тих, які траплялися в хащі. Цього, на відміну від його родичів, не проженеш феї ним порошком і вогнем. Орфеєвого пса зіткано з похмурішого матеріалу. «Як жаль, Вогнерукий, що ти не спитав білих жінок, як його звати! — думав він, повільно крадучись до кліток. — Хіба не сказано в піснях, що назвати ім’я — єдиний спосіб убити жах? Адже саме це він і має зробити: згасити жах, щоб Орфей не міг знову покликати його. Забудь про пісні, Вогнерукий, — думав він, озираючись. — Напиши свою власну, так само як повинен її написати сьогодні й Сойка».
Вогнерукий шепнув — і запалилися смолоскипи, немов хотіли привітати його, втомившись від пітьми, що обступала їх. Бріана підвела голову.
Яка ж вона гарна, така ж гарна, як її мати.
Вогнерукий знову озирнувся, чекаючи, що пітьма заворушиться. Де він?
Він почув сопіння, відчув холодний віддих, здавалося, немов сапав великий собака. Ліворуч від нього росла тінь і ставала чорна-чорнюща. Серце Вогнерукого закалатало болісно швидко. Отже, жах ще був тут, дарма що він відчував його вкрай рідко.
Бріана стала на ноги й позадкувала, аж поки вперлася плечима в залізні штаби. Позаду неї на сірому мурі розпустив хвоста намальований павич.
— Іди! — прошепотіла вона. — Благаю тебе! Він пожере тебе!
Іди. Приваблива думка. Але ж він мав двох доньок. А тепер є тільки одна, та й вона буде з ним не завжди, а можливо, ще кілька років. Неоціненний час. А втім, час завжди таким був.
Позаду Вогнерукого стало холодно, страхітливо холодно. Він викликав вогонь і закутався теплом, але вогонь присів перед холодом, погас і лишив його наодинці з тінню.
— Благаю тебе! Благаю, йди! — наполягав Бріанин голос, і любов, відчутна в цих словах, дарма що загалом вона ретельно приховувала її, зігрівала його краще, ніж міг би вогонь. Вогнерукий ще раз викликав вогонь, сильніший, ніж завжди, згадавши, що він із вогнем — брати, і то нерозлучні. Вогонь, вагаючись, лизнув землю, затремтів, немов відчувши холодний вітер, проте горів, і жах відсахнувся й дивився на нього.
Так, правда те, що розповідали пісні про нього та подібних до нього. Цей жах має бути справжнім. Жахи складаються лише з душевного мороку, зі злоби, для якої немає ані забуття, ані прощення, аж поки зрештою розчиняться, пожеруть самі себе, забравши з собою все, чим були коли-небудь.
Очі міцно тримали Вогнерукого, червоні очі на чорному тлі, водночас дикі й тупі, загублені в собі, без учора й без завтра, без світла й без тепла, полоненики власного холоду, замерзлої люті.
Вогнерукий відчував навколо себе вогонь, що був мов тепле хутро. Він майже обпалював шкіру, але правив за єдиний захист від тупих очей і голодної пащі, яка так скривилася й закричала, що Бріана впала навколішки й заткнула вуха руками.
Жах простяг до вогню чорну руку, занурив її в полум’я, аж воно засичало, і Вогнерукому здалося, ніби в тій чорноті він упізнав обличчя. Незабутнє і вікопомне.
Невже? Невже і Орфей упізнав його і тому так приборкав свого найчорнішого пса, назвавши його власним давно забутим ім’ям? Чи, може, спершу назвав його так, а потім завдяки йому повернув того, хто спровадив на той світ Чарівновустого?
Бріана позаду плакала. Вогнерукий відчув її тремтіння через штаби, але сам він уже не відчував страху. Він був тільки вдячний кошмарові. Удячний за цю мить. Удячний за нову зустріч. Слід сподіватися, вона буде останньою.
— Дивіться! Кого ми тут бачимо? — тихо промовив він, а Бріана тим часом замовкла. — І ти пригадуєш усю свою чорноту? Пригадуєш ніж і хлопцеву спину, таку маленьку й незахищену? Пригадуєш, як стогнало, розбившись, моє серце?
Жах дивився на нього, і Вогнерукий ступив один крок до нього, і досі вбраний у полум’я, яке горіло дедалі яскравіше, підживлене всіма стражданнями, що їх знову прикликав жах, усім розпачем.
— Щезни, Басто! — проказав Вогнерукий, вимовивши ім’я так голосно, що воно проникло аж до серця всієї пітьми. — Щезни навіки!
Обличчя стало виразнішим — дрібне лисяче личко, якого він так боявся колись, і Вогнерукий спонукав вогонь кусати холод, дав йому ввійти в чорноту, мов мечеві, що писав усі Бастині імена, і жах знову закричав, його очі нараз заполонили спогади. Він кричав ненастанно, а його постать розпливалася, мов чорнило.