Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

Поступово накопичувався досвід у царині суддівського самоврядування. Спроби формувати його на добровільній основі у форматі незалежних суддівських (правничих) асоціацій були вкрай слабкими і не здобули належної підтримки в суддівському корпусі. Ще з моменту введення в дію Закону СРСР Про статус суддів в СРСР панівною залишалась ідеологія «одержавленого» суддівського самоврядування, тобто самоврядування, яке мало перебувати на повному державному бюджетному забезпеченні, а, відтак, і під впливом адміністративних чинників.

Цілісного формально-юридичного оформлення система суддівського самоврядування набула з прийняттям 2 лютого 1994 р. Закону України Про органи суддівського самоврядування[1068]. На відміну від попереднього законодавства вищим органом суддівського самоврядування визначався з’їзд суддів України. Також було встановлено систему конференцій та зборів суддів, передбачено їхні повноваження, порядок скликання та проведення. Суддівське самоврядування визнавалось однією з найважливіших гарантій забезпечення незалежності судів і суддів України.

Того ж дня було прийнято Закон України Про кваліфікаційні комісії; кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України[1069]. Цим актом запроваджено дворівневу систему кваліфікаційних комісій суддів, зокрема кваліфікаційні комісії суддів загальних судів, кваліфікаційні комісії суддів господарських судів, кваліфікаційні комісії суддів військових судів та Вищу кваліфікаційну комісію суддів України. Переважна більшість цих комісій складалася саме із суддів, обраних конференціями суддів. Повноваження комісій стосувалися добору кандидатів на суддівські посади, приймання у них іспитів, переведення суддів, обрання або звільнення їх із посад, атестації суддів із присвоєнням кваліфікаційного класу, здійснення проваджень з питань притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності.

Всі зазначені зміни в законодавстві щодо організації і здійснення правосуддя першої половини 90-х років неодмінно відображались у змінах та доповненнях до Закону України Про судоустрій України.

З червня 1992 р. Верховною Радою України було прийнято Закон України Про Конституційний Суд України[1070], а постановою про порядок введення його в дію передбачено проведення виборів суддів Конституційного Суду України в червні 1992 року. Того ж дня Законом України Про внесення змін до Конституції (Основного Закону) України[1071] було визначено, що Конституційний Суд України обирається Верховною Радою України на десять років із числа спеціалістів у галузі права у складі Голови, двох заступників і 12 членів Суду. Особи, обрані до Конституційного Суду України, не можуть одночасно входити до складу інших державних органів, діяльність і акти яких є піднаглядними Конституційному Суду, а також бути народними депутатами України чи належати до будь-яких політичних партій і рухів. Судді Конституційного Суду України при виконанні своїх обов’язків є незалежними і підпорядковуються тільки Конституції України (ст. 112). На виконання зазначених конституційного положення та закону незабаром почався процес формування складу Конституційного Суду України. Президент України і Голова Верховної Ради України запропонували на посаду Голови Конституційного Суду України відомого юриста Л. П. Юзькова. Останній був обраний на цю посаду Верховною Радою України. Після цього на розгляд парламенту України Президент України і Голова Верховної Ради України запропонували по п’ять кандидатур членів Конституційного Суду України. Але прийняття відповідного рішення у Верховній Раді України було зірвано.