Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
— Інших паперів я не маю.
І це його так само розлютило, як кілька місяців тому американського фельдфебеля, якому я на запитання: «Гітлер-югенд? Штурмовик? Нацист?» відповів: «No». Той визвірився на мене, вгатив позачергову роботу, ще й навздогінці обкидав лайкою, приписавши моїй бабусі якесь статеве збочення, природи якого я так і не зміг з'ясувати через недостатнє знання американського сленгу; вони скаженіють, коли щось виходить за рамки їхніх уявлень. Англійський фельдфебель почервонів як рак, підхопився й почав мене обмацувати; і йому не довелося довго мацати, бо відразу намацав мого щоденника — грубенький зошит, його вирізані з паперових мішків аркуші були зшиті докупи дротом,— я занотовував у ньому все, що сталося зі мною з середини квітня до кінця вересня — від того дня, як мене взяв у полон американський сержант Стівенсон, і до останнього запису, зробленого в поїзді, саме як ми проминали похмурий Антверпен, де я прочитав напис на якомусь мурі: «Vive le roi![34]». Понад сто сторінок густо списаного пакувального паперу. Знавіснілий фельдфебель забрав щоденника, пошпурив у нужник і сказав:
— Didn't I ask you for papers[35]?
Після цього він дозволив мені йти.
Ми юрмилися під ворітьми табору, чекаючи бельгійських вантажних машин, що, як казали, повезуть нас до Бонна. Чому саме до Бонна? Хтось розповідав, нібито в'їзд до Кельна закрито, бо там від безлічі трупів почалася епідемія, а ще хтось казав, що нас змусять тридцять-сорок років розбирати руїни, прибирати биту цеглу й щебінь, «і нам навіть тачок не дадуть, тягатимемо щебінь у кошиках». На щастя, біля мене не було нікого з моїх недавніх сусідів по вагоні чи наметі. Теревені з вуст незнайомих стерпіти легше. Зненацька поперед мене хтось промурмотів:
— А в єврея він хліб узяв.
Хтось інший підхопив:
— Атож, і такі типи тепер скрізь верховодитимуть.
Ззаду хтось мене штовхнув і сказав:
— Сто грамів хліба за сигарету — хочеш?
І простяг із-за моєї спини руку зі шматочком хліба, в якому я враз пізнав один із тих, що їх нарізав у вагоні Егельгехт. Я похитав головою. Ще хтось біля мене сказав:
— Бельгійці продають сигарети по десять марок за штуку.
Мені це здалося дуже дешево: в таборі німці за одну сигарету брали сто двадцять марок.
— Потрібні кому сигарети?
— Так,— сказав я,— мені.— Й поклав свою двадцятимаркову банкноту в невідомо чию руку.
Усі торгували з усіма. Це було єдине, що всіх справді цікавило. За дві тисячі марок та зношений мундир хтось сторгував цивільний костюм; обмін і перевдягання відбулися тут-таки, в юрмі, і я раптом почув сердитий голос:
— Підштанки йдуть разом із костюмом, це ж ясно! І краватка також.
Хтось продав наручного годинника за три тисячі марок. Та головним предметом торгівлі було мило. Ті, що перебували в американських таборах, мали багато мила, декотрі по двадцять брусків, бо там щотижня давали по бруску мила, а води для миття не було; ті ж, що були в англійських таборах, мила не мали зовсім; зелені й червоні бруски мандрували тут і там у натовпі. Де в кому барвисте мило зачепило творчу жилку: з мила наробили песиків, кицьок, лісових гномиків; однак виявилося, що творчість іде на шкоду торгівлі,— звичайний, не оброблений художньо брусок мила цінувався вище, ніж фігурний, бо покупці потерпали за вагу товару.
Невідомо чия рука, в яку я поклав двадцять марок, раптом знову виринула звідкись і вклала в мою лівицю дві сигарети,— я був майже зворушений такою чесністю (щоправда, лише до тієї миті, коли довідався, що бельгійці продають сигарети по п'ять марок за штуку; видно, сто відсотків зиску — благородна норма, надто ж у торгівлі між «колегами»).
Ми простояли так, юрмою, годин зо дві, і я пам'ятаю лише руки, руки, що провадили торгівлю, передаючи мило справа наліво і зліва направо й гроші зліва направо й знову справа наліво; неначе в якомусь гадючому кублі: скрізь, де не глянь, зміїлися руки, лізли мені на плечі й на голову, на всі боки передаючи товар і гроші.
Мізинчикові пощастило знов пробитися до мене. Він приткнувся обіч мене на бельгійській вантажній машині, що їхала на Кевелар, через Кевелар на Крефельд, в об'їзд Крефельда на Нойс; на полях і в містах було тихо, майже ніде ми не бачили людей і лише подеколи — свійських тварин, і темне осіннє небо низько висло над землею; ліворуч від мене сидів Мізинчик, праворуч — бельгійський вартовий, і ми дивились через борт машини на дорогу, яку я так добре знав: ми з братом не раз переміряли її велосипедами. Мізинчик усе намагався почати розмову, щоб виправдатися переді мною, але я щоразу уривав його на самому початку; та він ніяк не міг угамуватись, озивався знову й знову — так йому хотілося здаватися дотепним.
— От уже про Нойс ти нічого сказати не зможеш,— мовив він.— Ну що цікавого можна згадати про Нойс?
— Шоколад марки «Новезія»,— відповів я.— Квашена капуста й собор «Квірін», але про Фіванський легіон ти, мабуть, не чув зроду.
— Ні,— сказав він і знов почервонів.
Я спитав бельгійського вартового, чи правда, що до Кельна в'їзд закрито й що там епідемія.
— Ні,— відповів він,— неправда. Але видовище там невеселе. А ти що, звідти?
— Звідти,— сказав я.
— Що ж, кріпися якось... Мило в тебе ще є?
— Є,— відповів я.
— Дивись-но,— сказав він, дістав з кишені пакуночок тютюну, розпакував і підніс ясно-жовту запашну січку мені до носа.— Два бруски мила — й він твій. Хіба не чесно?
Я кивнув головою, видобув з кишені шинелі мило, дав йому два бруски й сховав тютюн. Він доручив мені подержати його автомат, поки повкладав мило в кишені. Коли я віддав зброю, він зітхнув і сказав:
— Мабуть, нам ще доведеться поносити оці чортові цяцьки. Для вас не так уже все погано обернулося, як вам здається. Чого це ти плачеш?
Я махнув рукою праворуч: Рейн. Ми їхали на Дормаген. Я помітив, що Мізинчик знову збирається заговорити, й квапливо сказав:
— Помовч заради бога! Посидь нарешті спокійно!
Він, певне, хотів спитати, що мені спало на думку, коли я побачив Рейн. Хвалити бога, цим разом Мізинчик не на жарт образився й не озивався до самого Бонна.
Від Кельна справді залишилося кілька будинків; я побачив навіть трамвай, що їхав удалині, побачив і людей, навіть жінок — одна махнула нам рукою; ми звернули з Нойсештрасе на Бульварне кільце й поїхали уздовж нього; я весь час ждав, що заплачу, але сліз не було; навіть будівлю страхового агентства на бульварі було розбито, а на місці Гогенштауфенівських лазень блищали серед руїн блакитні кахлі.
Я все сподівався, що машина зверне праворуч, не доїхавши до бульвару Каролінгів, де ми жили, але вона не звернула, а їхала та й їхала вперед, минула площу Барбаросси, Саксонський бульвар, бульвар Сальєрі, і я так був би й не наважився подивитися в той бік, де ми колись жили, але перед площею Хлодвіга колона несподівано загальмувала, машина, в якій я їхав, зупинилася саме перед нашим будинком — і мені довелося повернути голову в той бік. Вислів «цілком зруйновано» — приблизний: цілком зруйнувати будинок вдається дуже рідко; часом для цього замало навіть трьох-чотирьох прямих влучань, для певності треба, щоб він ще й згорів. Будинок, у якому ми жили, був цілком зруйнований у розумінні статистичному, та не в технічному, тобто я міг його впізнати,— вцілів парадний вхід і кнопка дзвоника, а мені здається, що будинок, у якому зберігся парадний вхід і кнопка дзвоника, по суті, не можна назвати цілком зруйнованим. Але в будинку, де ми колись жили, можна було розпізнати куди більше, ніж тільки парадний вхід і кнопку дзвоника: на першому поверсі майже вціліли дві кімнати, а на другому, з волі безглуздого випадку, навіть три; третя держалася на залишку стіни, що навряд чи витримала б перевірку ватерпасом; з нашого помешкання на третьому поверсі лишилася одна кімната, але без фасадної стіни, вищирена на вулицю, а над тією дірою нависав вузький високий фронтон, чи, власне, голий його кістяк, із проваллями повириваних вікон; мою увагу привернули двоє чоловіків, що порядкували в нашій вітальні, наче в себе дома; один зняв із стіни репродукцію з картини Терборха, яку так любив мій батько, ступив уперед і показав третьому чоловікові, що стояв унизу перед будинком, але цей третій похитав головою, мовби відхиляв нецікаву для себе річ на аукціоні, й той, що порався вгорі, попростував у глибину кімнати й почепив репродукцію на місце, ще й навіть поправив, щоб було рівно; мене зворушила така дбайливість,— він аж назад відступив, щоб пересвідчитися, що картина висить як слід, і задоволено кивнув головою. Тим часом його напарник зняв із стіни іншу картину — Лохнерів вівтар, гравюру по міді, та й вона, видимо, не припала до вподоби чоловікові на тротуарі; врешті перший, той, що зняв і повісив на місце репродукцію з Терборха, знову ступив уперед і, склавши долоні рупором, гукнув:
34
Хай живе король! (фр.).
35
Хіба ж я не запитував вас про папери? (англ.).