Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
— Навіщо ж ви вкрали його в полковника Пескарта, якщо він був вам непотрібний?
— Та не крав я його в полковника Пескарта!
— Чому ж у вас тоді такий винуватий вигляд, якщо ви не крали?
— Винуватий вигляд? Та я ні в чому не винний!
— Якщо ти ні в чому не винний, то чого б це ми тебе допитували?
— От цього я вже не знаю, — простогнав капелан, ламаючи собі пальці й хитаючи похнюпленою головою. Обличчя його болісно скривилося. — Не знаю.
— Він зловживає нашим терпінням, — мугикнув майор.
— Капелане, — лінивим тоном поновив допит офіцер без відзнак, неквапливо дістаючи з розкритої теки жовтий аркуш паперу з машинописним текстом. — Ось письмова заява полковника Пескарта, в якій він твердить, що ви вкрали у нього помідор. — Офіцер поклав аркуш на стіл текстом донизу й дістав із теки ще одну сторінку. — А ось офіційне свідчення сержанта Безбога. Він заявляє: з того, як ви всіма правдами й неправдами намагалися збути йому цей помідор, він зрозумів, що добуто його сумнівним шляхом.
— Клянуся, що я його не крав, сер, — трохи не плачучи, зойкнув капелан. — Господом богом клянусь!
— Капелане, а ви вірите в бога?
— Авжеж, сер. Звичайно, вірю.
— Тоді дуже дивно, капелане, — сказав офіцер, дістаючи з теки ще один жовтий аркуш із машинописним текстом. — Ось у мене в руках ще одна заява полковника Пескарта, в якій він присягається, що ви відмовились правити молебень під час інструктажу перед кожним бойовим вильотом.
На хвилину капелан безтямно витріщив очі, потім, пригадавши, поквапно хитнув головою.
— Але ж він сам відмовився від цієї ідеї, сер, — трохи помовчавши, щоб точніше пригадати, з жаром почав пояснювати капелан. — Полковник Пескарт сам відмовився від цієї ідеї, як тільки дізнався, що нижні чини моляться тому самому богові, що й офіцери.
— Про що дізнався? — недовірливо вигукнув офіцер без відзнак.
— Якась бредня! — з праведним обуренням заявив червонопикий полковник і з гідністю та презирством відвернувся від капелана.
— Він що, гадає, що ми йому так і повіримо? — скептично примруживши око, запитав майор.
На обличчі офіцера без відзнак з’явилась поблажлива, але єхидна, неприязна посмішка.
— Вам не здається, що ви зариваєтеся, капелане? — поцікавився він.
— Ні, сер, це чиста правда, сер. Клянусь вам, що це правда.
— Байдуже, правда це чи неправда, — недбало відмахнувся офіцер без відзнак і простягнув руку до розкритої теки, повної паперів. — Капелане, відповідаючи на моє запитання, ви, здається, сказали, що вірите в бога? Я не помилився?
— Ні, сер, саме так я й сказав. Я справді вірую в бога.
— Дивно, капелане, дуже дивно. В мене тут є ще одне свідчення, що його під присягою дав полковник Пескарт. Полковник Пескарт заявляє, що одного разу ви сказали йому, буцімто атеїзм не суперечить законові. Чи не пригадаєте, кому й коли ви зробили таку заяву?
Капелан, не вагаючись, кивнув головою. Тепер він відчував під ногами твердий грунт.
— Так, сер. Я справді висловлював таку думку. Я говорив так, бо це — істина. Атеїзм аж ніяк не суперечить законові.
— Але це ще не дає вам права базікати про такі речі,— єхидно зауважив офіцер без відзнак. Спохмурнівши, він дістав із теки іншу машинописну сторінку на бланку. — А ось у мене ще одне, зроблене під присягою, свідчення сержанта Безбога, де сказано, що ви заперечували проти його пропозиції розсилати рідним та, близьким убитих і поранених листи за підписом полковника Пескарта. Це правда?
— Так, сер, я справді заперечував проти цього, — відповів капелан. — Чим і досі пишаюсь. Бо такі листи лицемірні й аморальні. Їхня єдина мета — принести славу полковникові Пескарту.
— Ну то й що? — відказав офіцер. — Адже подібні листи так чи інакше приносять спокій та втіху родинам загиблих. Я просто не розумію ходу вашої думки, капелане.
Це зовсім збило капелана з пантелику. Остаточно розгубившись, він уже не знав, що відповісти. Капелан похилив провинну голову, сказавши собі, що він — недорікуватий дурник.
Червонопикий огрядний полковник рішуче ступив крок уперед: йому сяйнула нова ідея.
— А чому б нам не виперти з нього душу? — із жвавим запалом запропонував він, звертаючись до своїх колег.
— І справді, чому б нам не виперти з нього душу? — підтримав майор із обличчям, як у шуліки. — Подумаєш, якийсь там анабаптистик!
— Ні, спочатку ми повинні визнати його винним, — позіхнувши, зупинив їх офіцер без відзнак. Він легко зіскочив додолу, обійшов навколо столу і, зіпершись руками на його край, витріщився просто в обличчя капеланові. Вид в офіцера був похмурий, суворий, невблаганний. — Капелане, — оголосив він сухим владним голосом, — ми офіційно звинувачуємо вас у тому, що, по-перше, ви є ніхто інший, як Вашінгтон Ірвінг, а по-друге, в тому що ви самовільно і злісно привласнили собі право цензурувати листи особового складу. Чи визнаєте ви себе винним?