Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
— Чи, може, є? — запитав полковник.
— Ви вчинили дуже тяжкий злочин, отче, — сказав майор.
— Який злочин?
— Цього ми поки що не знаємо, — сказав полковник. — Але дізнаємось. Єдине, що ми знаємо, це те, що злочин дуже тяжкий.
Завищали шини, автомобіль звернув з дороги і, майже не сповільнюючи швидкості, підкотив до штабу полку, а далі, об’їхавши будинок, зупинився перед невеличкими дверима. Офіцери вийшли з машини й повели капелана хиткими дерев’яними сходами донизу, в підвал — у сире, похмуре приміщення з низькою цементною стелею й голими кам’яними стінами. З усіх кутків звисало павутиння. Велетенська стонога прошелестіла по підлозі і зникла під водогінною трубою. Капелана посадовили на дерев’яний стілець з прямою спинкою навпроти невеличкого порожнього столика.
— Будь, як удома, капелане, — сердечно мовив полковник і, ввімкнувши яскраву лампу, скерував її сліпучий рефлектор в обличчя капеланові. Він поклав на стіл і коробку сірників, і кастет. — Головне, щоб ти трохи розслабився.
У капелана з несподіванки очі полізли рогом. Зуби дрібно застукотіли, руки й ноги стали ватяними, по всьому тілу розлилася кволість. Він розумів, що тепер вони можуть робити з ним усе, що їм заманеться. Тут, у темному підвалі, ці жорстокі люди зроблять із нього біфштекс, і ніхто не втрутиться й не врятує його — хіба що той побожний, поблажливий, гостролиций майор. Тим часом поблажливий майор відкрутив водогінний кран таким чином, щоб вода виливалась до раковини якнайгучніше, і повернувшись, поклав на стіл поруч із мідним кастетом довгий важкий гумовий шланг.
— Усе буде гаразд, капелане, — підбадьорливо мовив майор. — Вам нема чого боятися, якщо ви не винні. Чого ж ви злякалися? Чи, може, ви винні?
— Ще й як винний, — сказав полковник. — Винний по самі вуха.
— У чому винний? — благально запитав капелан, не знаючи, в кого з цих людей просити пощади. Третій офіцер, без відзнак, мовчки тримався осторонь. — Що ж я такого зробив?
— Саме це ми й повинні з’ясувати, — відповів полковник, підсовуючи капеланові клапоть паперу й олівця. — Напиши-но своє прізвище, хлопче. Тільки своєю власною рукою!
— Власною рукою?
— Еге ж, тільки власною. Ось на цьому папірці. Де хочеш.
Коли капелан розписався, полковник забрав у нього папірця і поклав поруч із аркушем паперу, що його дістав із теки.
— Ви бачите? — мовив полковник до майора, який із-за його плеча заклопотано розглядав обидва папірці.
— Почерк начебто різний, — висловив здогад майор.
— Я ж вам казав — його робота!
— Яка робота? Що я такого зробив? — запитав капелан.
— Ну, цього я від вас не чекав, — з докором у голосі вирік майор.
— Чого не чекали?
— Таких злочинних фокусів, отче.
— Яких фокусів? — з наростаючою тривогою вигукнув капелан. — Що я такого зробив?
— А ось що, — відповів майор і, немов долаючи огиду, рвучко підсунув до нього клапоть паперу з його автографом. — Це не ваша рука, отче.
Від подиву капелан швидко-швидко заблимав очима.
— Як це не моя? — заблимав очима капелан. — Чия ж іще?
— Не ваша, і годі. Ви знову брешете.
— Але ж я щойно сам розписався! — геть розлютився капелан. — У вас на очах!
— Саме так, — єхидно заперечив майор. — Саме у нас на очах! Тому ви й не можете заперечувати, що це написали ви. А людина, яка здатна писати не своєю рукою, здатна на будь-яку брехню!
— А хто ж це пише не своєю рукою? — заволав капелан, забувши від злості й обурення всі свої страхи. — Та ви тут усі збожеволіли! Що за дурниці верзете?
— Ми вас попросили розписатися, як ви звичайно розписуєтесь. А ви цього не зробили.
— Як це я цього не зробив? Чия ж це рука, коли не моя?
— Чиясь інша.
— Чия?
— Оце ми й повинні з’ясувати, — з погрозою промовив полковник.
— Тож краще признавайтесь, капелане.
— Це моя рука! — запально вигукнув капелан, гарячково переводячи погляд з одного мучителя на другого. — Коли це не моя рука, то де ж тоді моя?
— А ось де, — відказав полковник і з переможним виглядом жбурнув на стіл фотокопію солдатського листа, в якому було викреслене все, крім звертання «Люба Мері» та приписки цензора «Жити без тебе не можу. О. Т. Святмен, капелан збройних сил США». Помітивши, що капелан зашарівся по самі вуха, полковник зневажливо всміхнувся. — Ну, то як, хлопче, чия це по-твоєму рука?
— Не знаю, — не відразу мовив капелан: він упізнав руку Йоссар’яна.