Пастка на дурнів

36. Підвал

Смерть Кристі мало не звела в могилу капелана Святмена. Він сидів у себе в наметі і, начепивши на носа окуляри, сліпав над звітною писаниною, аж раптом задзвенів телефон, і з аеродрому повідомили, що в повітрі зіткнулися й загинули два літаки. Всередині в капелана все обірвалося. Коли він клав трубку, рука в нього тремтіла. Потім затремтіла друга рука. Нещастя було надто страшне, щоб його усвідомити. Одразу дванадцять жертв — який жах, який кошмар! На душі йому стало моторошно. Його губи мимоволі зашепотіли молитву, щоб бог спас і помилував Йоссар’яна, Кристі, Голодного Джо й усіх інших його друзів, але тут же капелан покаянно упіймав себе на думці, що, молячись за своїх друзів, він тим самим накликає смерть на інших молодих людей, зовсім, можливо, йому не знайомих. Та й молитись було вже пізно, однак нічого іншого він не вмів. Серце його шалено калатало і немовби навіть не в грудях, а десь віддалік: відтепер, коли він сяде в крісло зубного лікаря, гляне на скальпель, стане свідком автомобільної аварії чи почує крик серед ночі, серце його буде так само гупотіти об ребра, нагадуючи про неминучу смерть. Він знав, що не зможе відтепер побачити бійку на вулиці без відчуття, що от-от сам упаде непритомний на бруківку й проламає собі череп, що його неминуче спостигне розрив серця чи крововилив у мозок. Він не був певний, чи судилось йому ще коли-небудь побачити свою дружину та трьох маляток і навіть у тому, чи хоче він її бачити взагалі. Капітан Гадд своїми цинічними балачками заронив в його душу великий сумнів щодо жіночої порядності, а тому чого його жінка мала бути не така, як усі? На світі існувало стільки мужчин, з якими їй могло бути значно краще, ніж із ним! Коли він думав тепер про смерть, він згадував свою дружину, а коли згадував дружину, то завжди думав, що неминуче втратить її.

Нарешті капелан набрався духу, підвівся і знехотя, понуро почвалав до сусіднього намету, де мешкав сержант Безбог. Сержант бадьоро скочив до свого джипа, вони рушили до аеродрому. Щоб не тремтіли руки, капелан їх стиснув у кулаки й поклав на коліна. Він зціпив зуби, намагаючись не слухати збудженого торохтіння свого помічника, для якого ця трагічна подія — загибель дванадцяти чоловік — означала дванадцять нових листів співчуття родичам загиблих за підписом полковника Пескарта, що могло, як він гадав, спонукати видавців «Сатердей Івнінг Пост» дати на Великдень статтю про полковника Пескарта.

Над льотним полем нависла тяжка, могильна тиша. Вона скувала все навкруг. Немовби якесь тупе зловісне закляття безжально придушило будь-який прояв життя. Капеланову душу охопив благоговійний жах. Такої неймовірної, моторошної німоти він ще ніколи не відчував. Майже двісті льотчиків — утомлених, понурих, змарнілих — нерухомо стояли з парашутними сумками в руках біля барака інструкторської, і кожен з них намагався не зустрічатись поглядом з іншими. Здавалося, вони не можуть та й не бажають зрушити з місця, навіть поворухнутися. Капелан ішов, затамувавши подих, намагаючись ступати якнайлегше, але кожен крок тупотом відлунював йому в вухах. Очі його гарячково нишпорили по принишклій масі сумних, згорблених постатей. Нарешті він угледів Йоссар’яна і страшенно зрадів. Але тут же в капелана відвисла щелепа, йому не сила було витерпіти той кричущий, а водночас очужілий, як у наркомана, похмурий, сповнений невимовного розпачу погляд зморених Йоссар’янових очей. Капелан умить здогадався, намагаючись, однак, відігнати від себе цей страшний здогад, він навіть благально замотав головою, що Кристі більше нема. Страждальницька гримаса скривила йому обличчя. Ридання струснули його тіло, і воно враз ніби заніміло, ноги обм’якли, він відчув, що от-от упаде. Кристі загинув! Всі сподівання, що це не так, розвіялись, як дим. Лише тепер він розрізнив, що в ледь чутному бурмотінні юрби раз у раз проривається одне тільки слово: «Кристі». Кристі нема — хлопчину вбито! У капелана затремтіла щелепа, до очей підступили сльози, він судорожно схлипнув і заплакав. Навшпиньках він попрямував до Йоссар’яна, щоб разом віддатись відчаю, розділити з ним свій безмовний біль.