Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
— Ні, я не винний, сер! — Капелан облизав язиком засмаглі губи і стривожено з’їхав на край стільця.
— Винний, — сказав полковник.
— Винний, — повторив майор.
— Отже, винний, — підсумував офіцер без відзнак і щось записав на аркуші паперу. — Капелане, — провадив він далі, підвівши голову, — ми звинувачуємо вас також у порушеннях і злочинах, про які ми й самі досі нічого не знаємо. Ви визнаєте себе винним?
— Не знаю, сер. Що я можу вам відповісти, коли ви навіть не кажете, що то за злочини?
— Як же ми можемо вам сказати, коли ви їх від нас приховуєте?
— Винний, — постановив полковник.
— Ще б пак, авжеж винний, — погодився майор. — Якщо це його порушення та злочини, виходить, він їх і вчинив!
— Отже, винний, — майже проспівав офіцер без відзнак і відійшов від столу. — Тепер він у вашому розпорядженні, полковнику!
— Дякую вам, — уклонився полковник. — Прекрасна робота. — Він повернувся до капелана: — Ну, капелане, у нас усе. Гру скінчено. Іди гуляй. Ну, йди.
— Куди? — перелякано запитав капелан.
— Тобі кажуть, мотай звідси! — ревнув полковник, сердито тицяючи великим пальцем через плече. — Забирайся під три чорти!
Капелан зовсім отетерів від такої неподобної брутальності, але, на свій превеликий подив, був вельми розчарований тим, що його відпускають.
— Хіба ж ви не збираєтесь покарати мене? — пробелькотів він з якимось сварливим невдоволенням.
— Ні, чорт забирай, якраз і збираємося! Тільки ми не бажаємо, щоб ти тут муляв нам очі, поки ми вирішуватимемо, як і коли тебе покарати. Отож геть з очей! Ну, мотай же звідси, поки цілий!
— Ви відпускаєте мене? — невпевнено піднявшись і ступивши кілька кроків до дверей, запитав капелан.
— Поки що так. Тільки не здумайте залишати острів. Ми вас розкусили, капелане. Не забувайте, що відтепер ви у нас під наглядом двадцять чотири години на добу.
Ні, хто б міг подумати — вони таки справді його відпустили. Капелан невпевнено почимчикував до виходу, чекаючи щомиті наказу повернутись або смертельного удару по голові. Та його не зупинили. Вогким, темним, затхлим коридором він пройшов до сходів. Вибравшись на світ божий, капелан хитався й важко дихав. Тепер, коли він вирвався з тих жахливих лабетів, його пройняло несказанне обурення. Він розлютився, як ніколи в житті: вперше зустрівся з такою жорстокістю, з такою наругою над людським єством. Капелан майже бігом перетнув простору лунку ротонду, тремтячи від злості, прагнучи помсти. Він знову й знову повторював собі, що більш не буде терпіти всього цього — не буде, і край! Біля входу помітив підполковника Порка, котрий підтюпцем збігав нагору по широких сходинках, і подумав: його послав сам бог. Глибоко вдихнувши для хоробрості повітря, капелан відважно виступив навперейми підполковникові.
— Підполковнику, я більш не стану цього терпіти! — оголосив він з полум’яною рішучістю, але відразу знітився, коли побачив, що той і далі біжить нагору, не звертаючи на нього уваги. — Підполковнику Порк!
Черевата, вайлувата постать начальника штабу зупинилась, повернулася й повільно зійшла на кілька сходинок.
— Що з вами, капелане?
— Підполковнику Порк, я хотів би поговорити з вами про сьогоднішню катастрофу. Це жахливо, просто жахливо!
Підполковник Порк помовчав якусь мить, розглядаючи капелана.
— Ваша правда, капелане, це справді жахливо, — з цинічною посмішкою відказав він. — Я навіть не уявляю, як нам удасться доповісти про це нагору, не зіпсувавши собі репутації.
— Я не про те, — перебив його капелан. Тепер він чомусь зовсім не відчував страху. — Із цих дванадцяти чоловік кілька вже відлітали свої сімдесят вильотів.
Підполковник Порк засміявся.
— А коли б усі вони були новачками, невже катастрофа стала б менш жахливою? — єхидно запитав він.
І знову капелана було збито з пантелику. Нелюдська логіка, здавалося, чатувала на нього на кожному кроці. Куди й поділась та недавня впевненість у собі. Голос його затремтів.
— Ви чините несправедливість, сер, примушуючи людей з нашого полку робити по вісімдесят бойових вильотів, коли в інших полках льотчиків відсилають додому після п’ятдесяти чи п’ятдесяти п’яти.