Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Як зійшло сонце, Іванко вийшов у садок. Іванко був худий, аж чорний. Очі дивилися спокійно й пронизливо. Сонце світило просто в лице — тепле й сліпуче. Йому назустріч все довкола співало — птахи, бджоли, комашня. Садок стояв радісний і щасливий, щойно вимитий. І був він мов щасливе вінчання. Дві тополі спинилися на воротях — урочисті та статечні, мов заїжджі свати. Навпроти, стидаючися, похилилася наречена — яблунька, в шатах пишних та білих. Поруч виструнчився і жених — кучерявий і рожевий абрикос. А довкола стояли дружки — веселі, заквітчані вишеньки. І під ноги їм вже кинуто весільний килимок — хто перший ступить, той і в подружжі перший: зелена лучка вбирала око соковитістю барв. Дух від лучки йшов сильний, запаморочливий, дужчий за вишню, за абрикос і тополю, — лука пахла чорноземом.

Але ще дужче смерділо горілим.

Іванко ввійшов між ті стіни, що були вчора його хатиною. Черепки хрумтіли під ногами. Іванко знайшов клунок і поклав у нього дріб'язок. «Увольнительный матросский билет» лежав долі, Іванко підняв його, обтер і сунув до кишені. Потім надів шапку і взяв старого Коротка ціпок.

Рябко зрозумів і жалісно заскавчав. Іванко сердито пхнув його ногою, але, відійшовши до воріт, обернувся й посвистав. З радісним вищанням Рябко кинувся Іванкові під ноги. Іванко насунув шапку на очі і, не озираючися, мерщій закрокував від свого обійстя. Геть. Рябко закрутив хвостом і побіг попереду.

— Іванку! — розітнулося ту ж мить. І босі ноги сквапно залопотіли позаду.

— Куди ж ти, Іванку?

Іванко потупивсь і мовчав. Рябко сів коло ніг, вичікуючи.

Дівчина дивилася широкими очима, і в очах її було все — і здивування, і жалість, і образа, і горе, і жах. Очі були карі. Вона зразу ж потупилася, тільки Іванко звів свій погляд на неї. Вона перекинула косу на груди і взялася торсати кінчики.

— А як же… батько… старий Гнат?

— Люди поховають… — перемовчавши, сказав Іванко. — Юшеки забрали обрядити, Юринчук Степан труну теше. А я не можу…

Мовчали. Дівчина дихала коротко й часто, Іван глибоко й повільно. На акаціях вздовж вулиці дружно гули джемелі. Рябко замітав хвостом стежку.

— А… я? — нарешті пересилила себе дівчина і скулилась зовсім.

Мовчали.

— Назовсім?..

Іванко переклав торбу з плеча на плече.

— Назовсім?

— Повернуся…

Дівочі плечі затремтіли:

— Коли?

Іванко мовчав.

— Куди ж ти йдеш?

Іванко мовчав.

Дівчина припала головою до тополі й заплакала вголос. Рябко й собі тихенько скавчав.

— Галю…

Дівчина скинулася — зразу ж радісна та усміхнена, сльози тремтіли тільки на віях.

— Не підеш?

— Я повернуся…

— Хутко?

— Авжеж. Таке довго не буде. Люди не стерплять.

— В лісовики підеш?

— Тра…

Тепер вже дівчина не соромилася і припала парубкові до грудей. Вона пригорталася, вона голубила йому щоки, поцілувала його в плече.